Розділ 1.4 Про Ларису Леонідівну і те, що з нею трапилося зранку

З архітектурного погляду старий корпус цікавим не був. На відміну від пам’яток так званого «старого міста», старим його називали виключно тому, що на цій земельній ділянці він був зведений першим. А кабінет креслення розташовувався в новому корпусі (теж далеко не новому), добудованому у формі літери «П» на території, прилеглій до старого, утворюючи з ним майже повністю замкнений внутрішній двір.

Щоразу, замислюючись про це, Лариса Леонідівна з вдячністю відзначала своє неймовірне везіння. Воно полягало в тому, що вікна її кабінету виходили на недоглянуту рослинність, за якою ховалася занедбана залізнична гілка. Хіба могла б креслярка так ніжно любити своє гніздечко, якби його вікна виходили у двір? Там, у дворі, було шумно, людно й молодіжно, а молоді з часом учителям стає забагато. Це — факт. Можливо, саме тому пройтися до вчительської їй завжди було приємніше під час пари, коли студентам належало слухати лекції й виконувати лабораторні роботи далеко від порожнього двору.

Саме так (або дуже схоже) міркувала Лариса Леонідівна, ступаючи на потрісканий асфальт. Вона не поспішала. У спеку вона ніколи не поспішала. Усередині неї щось перемикалося — якийсь особливий режим економії, чи то вологи, чи то зусиль, вона не знала. Але здогадувалася, що її особистий життєвий ритм, який лікарі лаяли незрозумілим словом «метаболізм», у таку погоду майже зупинявся. Вона не йшла — вона котилася на нейтралці й отримувала від цього щире задоволення.

Однак порожнім двір залишався недовго. Дуже скоро з правого крила навпроти вискочив дрібний і прудкий фізрук у своєму вічному синьому спортивному костюмі з білими смужками з боків. Він явно теж прямував до старого корпусу. Що ж, фізрук гармонії Лариси Леонідівни не порушить. Чимось він їй імпонував, цей коротун. Найімовірніше, їй подобалося в ньому те, що, як і багато інших невисоких чоловіків, цей представник сильної статі вважав великих жінок привабливими й ніколи не забував натякнути про це креслярці.

— Дякую, дружочку! — прихильно відповіла вона баском уже на другий комплімент поспіль.

В інституті було два викладачі, яких рідко називали по іменах — частіше по предмету: фізрук Сан Санич і воєнрук Пал Палич. Були й інші імена — як, наприклад, ім’я Геннадія Олексійовича — яких ніхто не скорочував. Геннадій був викладачем електротехніки, інтелектуалом і, ймовірно, у недалекому минулому ще тим серцеїдом. Що й казати, його Лариса Леонідівна зустріла б у дворі з куди більшим задоволенням, але й фізрук часу не гаяв — компліменти сипалися один за одним. Лариса Леонідівна навіть дозволила йому потрапити з нею в ногу й підхопити її під руку.

Так вони й ішли, рівно погойдуючись у такт ходьбі, а їхня мила розмова‑ні‑про‑що розвивалася своїм ходом.

Своїм — та не в усьому.

Просто на порозі нового корпусу креслярка раптом відчула, що знаки уваги у виконанні Сан Санича не мають до неї жодного стосунку. І як вона раніше не помічала, наскільки він фальшивий? Його не цікавила ні остання пара креслення, ні відвідуваність, ні успішність її студентів. Одним словом, його не цікавило нічого з того, про що він зараз розпитував. І сама Лариса Леонідівна цікавила його не більше.

Це розуміння так чітко відбилося на її обличчі, що співрозмовник замовк на півслові й навіть трохи присів. Пауза швидко стала незручною, і донжуанові довелося вигадати привід для термінового зникнення. А Лариса Леонідівна продовжила свій шлях до вчительської на самоті й у роздумах. Не те щоб вона засмутилася, ні! Теж мені відкриття. Пустодзвін‑фізрук виявився нещирим у своїх компліментах. А хто щирий? Міркувала вона не про це, а про те, що їй, схоже, від коридору між світами й читання думок теж перепало — і це може виявитися значно незручнішим подарунком, ніж попередні.

Похитуючи шиньйоном із начосом і щільно стиснувши густо нафарбовані червоною помадою губи, Лариса Леонідівна впевнено попрямувала до дверей учительської кімнати. Проміжне рішення вона ухвалила: які б сюрпризи сьогодні її не чатували, викладацької гідності вона не впустить.