Розділ 1.3 Про Ларису Леонідівну і те, що з нею трапилося зранку

…А прізвище писати олівцем чи ручкою?

Останнє запитання надійшло з першої парти від коротунчика Григорянця. Це було його улюблене питання, і Лариса Леонідівна одразу відчула себе звично й по‑домашньому. Викинувши з голови весь той маревний нісенітницький сон, вона лагідно відповіла Григорянцю з висоти:

— Олівцем, дитинко, — і продовжила рух уздовж першого ряду креслярських дощок у бік блондинки, яка люто облизувала губи.

Носова — старанна. Але пару граней усе ж недогляне. Лариса Леонідівна потягнулася довгою указкою до роботи студентки й провела невидиму лінію між двома гранями втулки з внутрішньою різьбою — від вигляду спереду до вигляду згори.

— Ой! — створіння почервоніло й засопіло, поспіхом виправляючи помилку. А Лариса Леонідівна, задоволено кивнувши, розвернулася й оглянула клас. Такі милі! Розгильдяї та двієчники… І, усміхнувшись своїм думкам, сперлася на указку, як на палицю.

Через усе ту ж фігуру, яка останнім часом не дозволяла їй граційно лавірувати між стаціонарно закріпленими креслярськими столами, з цією указкою вона розлучалася рідко. Воно й зрозуміло: планування кабінету креслення, на відміну від Лариси Леонідівни, роками не змінювалося. Тож, більше не маючи змоги підходити до кожного столу особисто, креслярка обзавелася дерев’яною помічницею — і треба сказати, у поєднанні з далекозорістю хазяйки та чудово справлялася із завданням.

Ось, до речі, й гарний приклад: студент у другому ряду забув, де треба проставляти масштаб. Вона давно перестала дивуватися цьому питанню — скільки не показуй, усе одно спитають. Далеченько, звісно, туди й указкою не дістати, але напрямок буде зрозумілий. «О‑о‑о‑сь тут, дитинко!» — потягнулася вона до потрібного поля…

…І указка вислизнула з її долоні, акуратно торкнулася паперу саме там, де треба, а тоді слухняно повернулася до креслярки.

Вона тільки й встигла подумати, що це якось неправильно, серце гучно гепнуло в шлунок, а пам’ять чемно відтворила в голові голос золотавого велетня. Коридор між світами... Активує які центри?

Спокійно. Ніхто. Нічого. Не помітив.

Наступні кілька хвилин Лариса Леонідівна провела в дихальній гімнастиці — і треба сказати, нерви вона привела до ладу цілком успішно. Доказом міг би слугувати стілець, який спробував посунутися до неї у відповідь на бажання присісти. Вона не скрикнула й не знепритомніла, лише злегка повела плечем — треба звикати. А ще — кватирка, що прочинилася при думці про ковток свіжого повітря. На неї креслярка глянула майже з вдячністю. Зручно. Хіба що контролю над власними бажаннями доведеться тепер приділяти більше уваги, але це лише питання сили волі. А отже — нічого складного.

От і зараз, сидячи в підсобці, Лариса Леонідівна одночасно думала про чашку чаю і про те, щоб пакетик із заваркою не вистрибнув з Ірочкиних рук сам. Це буде зайвим. Ірочка — боязка й старомодна. Хто в наш час користується кип’ятильником? Тільки люди, впевнені в перевіреному. До таких із науковою фантастикою краще не підходити.

Треба сказати, що термометр на віконній рамі показував під тридцять. Навіть лінолеум підступно плавився під сонячною плямою, що розтяглася по підлозі до найближчих стелажів, теж залитих сонцем на чверть — вересень видався спекотним, зовсім не осіннім.

Підсобка звично пахла пилом, вікна були навстіж, а за ними голосно й навіть якось вимогливо цвірінькали горобці. «Весна, літо, осінь — дурниця!» — обурювалися вони, і Лариса Леонідівна подумки з ними погоджувалася, несподівано й по‑філософськи: штампи царя природи є байдужими для природи умовностями.

Так вона й дивилася зі свого укриття, розташованого в тіні, на розпухлі від спеки звичайні нерухомі книжки, спорожнивши голову й рахуючи разом з Ірочкою вголос: «двадцять п’ять, двадцять шість…» До заварювання чаю Ірочка підходила науково.

Зазвичай Лариса Леонідівна міцного чаю не пила, але сьогодні все було інакше — тож нехай Ірочка рахує. А ще сьогодні Лариса Леонідівна не збиралася чекати, поки чай охолоне. Клин вибивають клином! Відповімо на спеку окропом.

— Лари‑і‑ісочко Леонідівно! — проспівала лаборантка, виринаючи з глибин підсобки з двома димними кружками. На одній були намальовані співаючі звірі, схожі на котів, а на другій (привезеній Ірочкою з Берліна як сувенір) цілувалися Брежнєв і Хоннекер. Кому яка чашка призначалася — було зрозуміло одразу.

Лариса Леонідівна так і не збагнула до кінця, чому Ірочка так страждала від сучасності й так мріяла про минуле. Літ їй було від сили тридцять, і насолод земного соціалістичного раю вона на собі відчути не могла. Але оскільки розвіювати ілюзії ідеалістів — справа щонайменше клопітка, а в робочому колективі й зовсім небезпечна, то з Ірочкою ніхто не сперечався. Нехай.

Чай освіжив, лаборантка відволікла ні до чого не зобов’язуючою балаканиною, наступна пара була вільною — і Ларисі Леонідівні надумалося прогулятися в старий корпус.