Розділ 1.2 Про Ларису Леонідівну і те, що з нею трапилося зранку

— Ви не могли б приглушити емоцію роздратування? — попросили її зовсім близько, додаючи до прохання щось нерозбірливе. — Дякую, здивування підійде, — сенс сказаного знову став зрозумілим. Розвіявся й туман, відкриваючи невдоволеному погляду жінки дивних жартівників.

«Іноземні студенти!» — одразу здогадалася вона, витягуючи з комірок пам’яті напівзабуту картинку власної студентської юності. Колись (сто років тому) у Політеху разом із Ларисою Леонідівною навчалися студенти з дуже теплих і не надто розвинених країн. Тоді їх гордо називали представниками міжнародного студентства. Бідолахи навіть узимку обходилися бавовняними майками, надягаючи їх одну на одну, доки не утворювався щільний кокон.

Нинішні жартівники нагадали їй тих неофітів: такі ж чудні, смагляві, довговолосі, дуже молоді й мало одягнені. Однак вони… — і тут Лариса Леонідівна відчула розгубленість — були якимись неправильними.

«Omnia mutantur et nos mutantur in illis», — зітхнула креслярка, констатуючи той факт, що вік і стать сучасної молоді незабаром стануть для неї абсолютно невизначними.

— Вік відносний, — м’яко пролунало у відповідь. — А щодо статі, то поділ на чоловіків і жінок на нашому рівні свідомості не передбачений.

Після цих слів одне зі странних створінь відокремилося від інших і граційно рушило до неї, погладжуючи на ходу перекинуту через плече важку синьо‑чорну косу: — Я відчуваю, що маю представитися, але в мене немає імен…

«І одягу, — подумала Лариса Леонідівна, намагаючись не дивитися».

Стоп! Звідки штани? Лариса Леонідівна ж точно пам’ятала, що кілька секунд тому там нічого не було. А зараз Тонка світла тканина, що спадала вузькими стегнами напівголого студента, утворювала численні драпіровки — щось середнє між спідницею та шароварами.

«Треба себе ущипнути!» — подумала вона й потягнулася до мочки вуха. Але щипати виявилося нічого. Та й нічим. Власного тіла Лариса Леонідівна не бачила. І не відчувала.

Що таке? Як так? Де руки? Де ноги? Дивно! Особливо якщо згадати, як неприємно зранку нило коліно. То на погоду, та на брак фізичних вправ… Взагалі‑то спортом їй слід було зайнятися давно — це вона визнавала. Пристойним для середнього віку, звісно. Підтримувати королівську поставу при такому доброму апетиті ставало дедалі важче. Сусідка на вихідних радила якусь спеціальну гімнастику. Щось для зміцнення м’язів спини, з грецькою назвою… геть вилетіло з голови…

— Уже йдете? — створіння навпроти одним плавним рухом перемістилося в сидяче положення, схрестивши босі ноги в позі лотоса. — А мені б хотілося продовжити бесіду.

Лариса Леонідівна миттю забула про коліно й витріщилася на співрозмовника: не природна текучість рухів, золотавий відтінок шкіри, глибокий м’який погляд темних східних очей… і зріст. Зріст, до речі, був найзвичайнісінький, але чомусь він здавався їй велетнем.

«Він говорить, не розмикаючи губ!» — визначила вона чергове джерело прихованої тривоги. Цю думку теж почули. Східні очі дивного чоловіка ледь помітно розширилися, і він обережно промовив, попередньо беззвучно розкривши й закривши рот, як риба:

— Ми нечасто приймаємо гостей.

Телепат, інакше не скажеш!

«Нечасто, значить, гостей приймаєте? Що ж, і голосові зв’язки трапляються не в усіх?» — Лариса Леонідівна зловила себе на тому, що вже й думає з сарказмом.

Студент згодився кивком, чим загнав креслярку в глухий кут, і заходився пояснювати. Він говорив щось про істот з інших світів, які досягли людської форми, але своїми вібраціями за достатньою кількістю показників рідко бувають з чимось‑там сумісні… Та Лариса Леонідівна слухала неуважно — вона продовжувала підозрювати. Кожен викладач зі стажем знає: від студентів можна чекати чого завгодно. Виросли‑то великі, але по суті — ті самі діти. От навіщо, скажіть, витрачати стільки часу на дурниці?

— Час теж відносний, — відповів телепат. — Ваше свідомість виробляє варіанти, сумісні з реальністю, до якої ви звикли. Вам потрібне перезавантаження, — і додав: — Треба зачекати.

А тут і туман піднявся й приховав від креслярки обличчя студента, залишивши тільки голос:

— Хочу вас попередити, Ларисо Леонідівно Дронова, що коридор між світами може активувати незадіяні вами раніше мозкові центри, використання яких не властиве істотам вашого світу. Не можу сказати нічого певнішого — усе залежить від ваших індивідуальних схильностей. Але якщо виникнуть питання, то прошу! …А прізвище писати олівцем чи ручкою?