Розділ 1.1 Про Ларису Леонідівну і те, що з нею трапилося зранку

Двері до підсобки свого кабінету Лариса Леонідівна Дронова сьогодні відчиняла спиною — звичними, доведеними до автоматизму поштовховими рухами. Так вона робила завжди, коли руки були зайняті оберемками скручених креслень.

— Ірочко, люба, — покликала вона з порога. — Заваріть мені чаю! І міцнішого!

— Ви тільки послухайте, Ларисочко Леонідівно, — озвалася лаборантка. — Як сказано! «Що за дивна непогода поміж неба й землі! Або ти у Божій ласці, або не дійшов по спра́сці…» — і, захлопнувши томик віршів, з готовністю кинулася на пошуки кип’ятильника, лавіруючи між тумбами та полицями зі студентськими роботами. Перша перерва традиційно була чайною.

Лариса Леонідівна звільнила руки від паперів і пошукала очима, куди б присісти. Єдиний вільний стілець довіри не викликав, та ще й був із підлокітниками. У ідеалі Лариса Леонідівна, будучи жінкою видною, віддала б перевагу іншій конструкції — подалі від конфузів. Не те щоб вона їх боялася, зовсім ні. «Випробувати» об’єкти на предмет сумісності з власними габаритами (чи то хлипке крісло, чи вузький прохід між рядами робочих столів) було для неї справою звичною. На щастя, природа не обділила її почуттям гумору — у разі невдачі (в присутності потенційних свідків) вона могла цілком гідно оголосити на весь кабінет: «Лариса Леонідівна не вписалася в габарити!» — і з посмішкою відступити.

Цього разу, однак, замислившись, вона геть забула про тест на сумісність і безцеремонно втиснулася між неохоче роз’їхавшимися ручками меблевої жертви. Іііііік…

«Ко-ри-дор… — подумала вона по складах. — Може, все ж примарилося?»

З надією глянувши на залитий сонцем книжковий стелаж, де з акуратного ряду строкатих підручників помітно випинався корінець «Технічного креслення з елементами 3D‑моделювання», вона вдивилася в глянцеву обкладинку і несподівано для себе самої скомандувала:

— Встати в стрій!

Здавалося б, що може бути безневинніше? Усі ми часом розмовляємо з неживими предметами, не очікуючи відповіді. Але цей підручник повівся дивно — сіпнувся, ніби злякався, і слухняно ковзнув углиб, змусивши Ларису Леонідівну якщо не повірити, то принаймні визнати: нічого їй не примарилося.

— Ну і що! — сказала вона йому, насупивши брови.

Здаватися вона не збиралася. Навпаки — будучи людиною прагматичною, як і кожен нормальний викладач вищого технічного навчального закладу, вона твердо знала: усьому цьому має знайтися розумне пояснення.

Пригадаймо‑но! Пригоди почалися з дзижчання під стелею під час першої навчальної пари.

Ці звуки цілком могли видавати лампи денного світла, вмонтовані в стельові панелі — чого тільки не трапляється через перепади напруги. Однак невдовзі її чутке вухо виловило з загального шумового фону знайоме сербське привітання: «Добродошли». Це було дивно, і вона вирішила, що їй почулося. Але коли за привітанням пролунало багатоскладове італійське прокляття про нещасну свиню в болоті, а потім — рядки з улюбленої пісні батька про Марусю‑раз‑два‑три‑калину, та ще й у вигляді речитативу, позбавленого пауз і виразності… «Ах ось воно що! — здогадалася креслярка. — Програма для читання тексту голосом! Точно, це експерименти групи Геннадія!»

Розклавши все по поличках, вона цілком заспокоїлася й наспівно покликала:

— Панове студенти! Прошу вас звільнити аудиторію від радіоперешкод! Будьте ласкаві дивувати своїми винаходами вашого безпосереднього керівника, викладача електротехніки! — Для більшої солідності на останній фразі вона додала голосу низів.

Ну, от і все.

Можна було, звісно, пошепки підказати юним інженерам, що в них збилися налаштування швидкості, але Лариса Леонідівна міркувала так: їй самій цього робити не варто — ще звикнуть. Краще розповісти про це Геннадію. Трохи згодом. На цій думці вона задоволено відвела погляд від стелі — час було переключатися на власних студентів.

…Але щось пішло не так — переключитися не вдалося. Рідного кабінету зі столами‑кульманами й студентами, що сопіли над кресленнями, перед нею не було. Лише рівне біле світло й клубкий густий туман, який розмивав і поглинав далекі нечіткі обриси людських фігур. Погляд креслярки інстинктивно метнувся вгору, куди вона секунду тому адресувала свої тиради, але й стелі вже не було, як не було й дивного шуму — хіба що вдалині перемовлялося кілька тихих голосів…