Глава 15

Стас

Погляд друга пропалює мене наскрізь. Варто було сказати, що він летить в Італію зі мною, Олею та….та-дам, Анею, як спочатку він почав нервово сміятися, потім здивовано дивитися, а тепер в його очах повне нерозуміння й пошуки того, що я пожартував. 

— Я не жартую, — на всякий випадок кажу. 

Мій помічник недовірливо хмикає. В руках крутить стаканчик з-під кави. 

— Ти кажеш, що завтра вранці ми вилітаємо і вже все підготував. Я, звісно, радий відпочинку і все таке, але…з Анею? Ти впевнений, що не з'їхав з глузду? 

— Впевнений, — закочую очі. — Проєкт ми здали! Можемо офіційно відпочити. Мама з татом не проти.

— Оу, і про Аню вони знають?

— Звісно ні, — буркаю.

— Ага.

— Ага! Не жалійся, мені потрібен мій помічник там.

— Чи друг і щит від сестри та скаженої колишньої сусідки? — скептично промовляє. 

— І те й інше. 

— Ага.

— Припини агакати. 

— Не можу. Я просто шокований. Скажи, — всміхається лукаво, — а ти всі витрати береш на себе?

— Не нахабній. 

Тоша відкидається на спинку крісла. 

— Заради Олі я хоч на край світу. Помідорка з вами не витримає. 

— З нами? 

— Саме так. 

— Ти впевнений, що висловився вірно? 

— Що твоя, — пальцями показує лапки, — дівчина, що ти — повне божевілля. Тому так, впевнений. 

— Отже, летиш?

— Звичайно. Хтось же повинен бути адекватним з цієї компанії. Оля одна не впорається. 

Закочую очі у роздратуванні.

— Ти прямо месія, Тоха. 

— А твоя Аня всесвітнє зло.

— Не моя.

— Але ж вона дівчина…— хитро усміхається.

— Йди до біса! 

— Окей! Тільки після вашої пари. Я вже хочу побачити всю цю виставу, яка, до слова, немає сенсу. 

— Ти погано знаєш бабцю. Якщо вона захотіла зайнятися пошуком нареченої — це серйозно, — відрізаю. — Все! Збираймося! Завтра о восьмій в аеропорту. 

— Слухаюся й виконую, — Тоша встає з крісла, удавано кланяється мені й зникає з кабінету.

Видихаю. Це жах. У що я вляпався за власного бажання? Може ще не пізно все скасувати? Сказати бабці, що роботи купа? А, ні, вона тоді сама прилетить. Ну, може знайти іншу дівчину? Питання тільки, де? 

Ввечері повертаюся додому. На порозі зустрічаю Аню, котра якраз кудись збирається. На ній одяг сестри. Куртка тіснувата у грудях, а джинси вигідно підкреслюють тонку талію та округлі стегна. Темне волосся зав'язане у високий хвіст через що очі дівчини здаються ще більшими. 

— Куди? — без вітань починаю.

Аня застигає на місці. Запитально дивиться, хмикає, лише тоді відповідає:

— На роботу. — простягає руку. — Документи.

Насмішкувато вигинаю брови й ігнорую прохання:

— Ти не йдеш на роботу. Вранці ми вилітаємо. Поки працюють торгові центри тобі потрібно купити одяг.

— Я не жебрачка, сама куплю. Пропусти.

Навмисно встаю між одвірок так, щоб не мала змоги вийти. Окидаю Шабаю байдужим поглядом й різко продовжую:

— Вважай це подарунком. 

— Не хочеться, — вперто дивиться в очі. 

— Доведеться, — стенаю плечима.

Дівчина роздратовано фиркає:

— Хто дав тобі право щось вирішувати за мене? 

— Ти граєш роль моєї дівчини, вважай продалася в рабство за тисячу, тому…— зухвало посміхаюся, — ти сама дала право.

Кривиться. Видихає. Робить крок назад, зіщулює погляд й, здається. Ого, неочікувано. 

— Не в рабство. Я з тобою ніяких контрактів не підписувала, тож це не офіційно. Хочеш купити мені одяг? Супер. Пішли! Тільки подзвоню на роботу й скажу, що вже сьогодні почалася моя відпустка. 

Не вірю, що вона дає задню. Невже таке буває? Недовірливо оглядаю її, втім, киваю. Аня швидко набирає когось телефоном, каже, що не може вийти й доведеться її замінити починаючи від зараз й кладе слухавку. Зухвало дивиться на мене й всміхається:

— Якщо мене звільнять, то знайдеш мені роботу, коханий. 

Мене аж смикає. Коханий. Сказала так, наче прокляла. 

— У Вайсман Міст потрібні прибиральниці теж, — байдуже кидаю. 

— Всі давно зрозуміли, що ти там не прибиральник. До речі, нагадай прізвище? 

— А я не називав його.

— Знаю. Назви. — вимогливо.

— Невже ще не перевірила усі речі у квартирі й не примусила Олю? — фиркаю.

— Стасику, — наближається, — не в моїх правилах ритися у чужих речах. Так що? 

— Скажу, — нахиляюся до неї ближче й торкаюся диханням її щоки, — після гарно зіграної ролі дівчини, Ганнусю! 

Як і очікував, спалахує миттєво.

— Я - Аня! Не Ганнуся! Ще раз так…

— Так-так, я зрозумів, — сміюся й тягну дівчину за собою.

Вона обурюється про ім'я аж до торгового центру. Зізнаюся, хотілося закрити її рот хоч чимось, але я стійко витримав тираду про те, який я пихатий, самозакоханий засранець і козел. Оу, а ще мені пригадали кашель, і взагалі Аня прокляла той день, коли ми зустрілися. 

Не знаю на якій секунді я вимкнувся й припинив слухати. Лише в потрібні миті кивав. 

— Ти не приймаєш критику, так? — суворо запитує, коли ми входимо у перший магазин.

— Лише справедливу. 

— І яка ж на твою думку справедлива? — Аня проходиться між полиць й дістає кілька речей та кидає в мене. 

— Про козла, пихатого і самозакоханого не згоден. 

— А решта?

— Теж не згоден. А взагалі, я тебе не слухав, — хмикаю зухвало. — Знаєш, коли змії починають шипіти, я автоматично вимикаюся.

Шабая зупиняється. Твердо дивиться на мене, спочатку розлючено, а потім занадто хитро. 

— Запам'ятала. 

— Будеш менше шипіти? 

— Ні, пригадаю у потрібну мить! 

Лише сміюся з її погрози. 

Наступну годину ми проводимо купуючи речі. До мого подиву я навіть не втомився. Навіть більше, мені якогось чорта сподобалося спостерігати за Анею та приміркою, хоча зазвичай шопінг дратує. Може річ у тому, що на ній усе дивиться так апетитно, що одна частина мене почала уявляти як зніме це?