Глава 14

Аня

Наступний день проходить спокійно, відносно, щоправда. Стас на роботі, розв'язує питання з вильотом, взявши мої документи, Оля теж десь поїхала, тож до самого вечора проводжу час у квартирі сама. Розглядаю всі картини на стінах, знаходжу на кухні різноманітні сорти чаю, врешті заварюю собі манговий. Потім переглядаю фільми по телевізору. Усе, аби не думати про те, що я тепер безхатько. Усе, аби не пригадувати дивне тягуче відчуття внизу живота, коли Стас сидів на мені вчора, як дивився цим своїм магнетичним поглядом. Усе, аби хоч якось триматися далі.

Всередині ж кричати хочеться. Вити вовком до хрипоти. 

Жила я собі, горя не знала, поки не відмовила одному нестерпному дурнику — Артему Новаку. З того часу усе пішло шкереберть, немов у покарання. І ось, наче знайшла роботу, морально почала йти до цілі, вуаля, знову Артем Новак, знову якісь проблеми. Може він моє прокляття? Як ще пояснити, що він тисне з одного боку, в цю мить з'являється Стас й тисне з іншого, і до усього я втрачаю житло? 

Ввечері збираюся на роботу. Не хочеться. Є підсвідоме відчуття, що Артем чекає там на мене. А я… я не хочу його бачити. Не хочу навіть згадувати його поцілунок. Не хочу знову відчути себе слабкою поряд з ним. 

Втім, вибір не для мене, тож година на автобусі, ще хвилин п'ятнадцять на переодягання і я вже прибираю офіси. До мого щастя Новака немає. Видихаю з полегшенням, варто зрозуміти, що його кабінет порожній. Тож швидко прибираю там, потай мріючи все розтрощити, й закінчую роботу. На світанку, втомлена, але все ще не зломлена, виходжу з будівлі. Інерційно направляюся на зупинку, з якої їхала до гуртожитку, та потім пригадую, що там більше нічого немає. Розвертаюся й крокую в інший бік, через стоянку автомобілів вищого класу. Колись і я такий мала. Колись я жила зовсім іншим життям. 

Кашель нагадує про те, що наразі я на дні. Буквально. Не знаю більше людей, які б були так високо, а потім впали настільки низько, щоб грати роль дівчини незнайомого хлопця за тисячу гривень на день.

Думки про те, що Новаку я відмовила, а Стасу ні, відганяю. Як і те, звідки у Стаса гроші. Не хочу зараз думати про його брехню. Врешті, яка мені різниця хто він? Гроші мене цікавлять тільки в тому випадку, якщо вони мої. Я втратила усе через власні амбіції та самовпевненість. Тепер повинна повернути їх через працю та впертість. Щось на кшталт самопокарання виходить, та інакше не вдасться,  знаю це підсвідомо. Більше на голову мені не впаде те, що мала. Життя любить і вміє карати. Зараз воно робить це зі мною.

Світанок поволі торкається весняного неба теплими відтінками жовтого. Необережними мазками художника малює схід на горизонті, допомагаючи сонцю зійти та привітатися зі світом. На мить зупиняюся. Порожня стоянка, тиша, прохолода, та прекрасний вид. Чому раніше на це не звертала уваги? 

Синій змішаний з сірим розсіюється. Він не може опиратися яскравим променям жовтого. Поступається й дає змогу небесному світилу осяяти місто ласкавими дотиками. 

В грудній клітці щем. Мені шкода себе. Шкода. Я не люблю усіх цих шмарклів, не люблю коли лізуть у моє життя, коли жаліють, коли думають, що я слабка…але іноді мені так хочеться, аби поряд була людина, котра підставить сильне плече, дасть відпочити й перевести подих. Або ж, хоча б скаже, що все налагодиться, колись, неодмінно…

Несподівано на мої плечі лягають чиїсь руки. Здригаюся від несподіванки й різко обертаюся. Новак. Стоїть рівно й стискає мої плечі пальцями. 

— Мабуть, доля, — хмикає уїдливо. 

— Швидше покарання, — відрізаю в тон. — Руки.

Артем з удаваним здивуванням забирає руки з моїх плечей. Блакитні очі дивляться допитливо, немов перед ним не людина, а цікавий невпізнаний об'єкт. Гордливо задираю підборіддя й роблю крок в бік. Новак дублює рух. Намагаюся обійти його, та він перекриває дорогу. 

— Відійдеш? — сичу. 

— Не хочеться, — спокійно промовляє. 

— Не хочеться…— повторюю за ним. — Мені звернутися у поліцію? Написати скаргу, що ти переслідуєш мене? 

Чоловік лише насмішкувато хмикає.

— Гадаєш, допоможе? 

— А як інакше? Ти чіпляєшся, пропонуєш непристойні речі, насміхаєшся? Подобається дивитися, так? 

— Подобається. 

Проковтую гнівний клубок у горлі. Закашлююся. Артем оглядає мене так, немов я смертельно хвора. Стискає губи й мовчки пропалює поглядом. 

— Слухай, — втомлено починаю, — знаю, я смертельно образила тебе і все таке, але тоді було так. Розумієш? Твоя помста і бажання знищити мене нічого не дадуть! Я вже знищена! Вже! — відчайдушні, принизливі слова вириваються раніше, ніж взагалі усвідомлюю їх сенс. — Мій останній дім згорів! Я хвора. У мене немає грошей на лікування! А ще я працюю прибиральницею. Що тут ще знищувати? 

Роблю крок назад. Блакитні очі дивляться спокійно. Я б сказала з таємною насолодою. В них не відчувається жалю і це… це добре. Там просто порожньо. Артемової душі не торкаються мої слова. 

— Людині завжди є, що втрачати, Шабая. Пропозиція нікуди не зникла. Три дні. Зі мною. І твоє життя зміниться. 

Нервово сміюся. 

— Ти жалюгідний. 

— Твої слова не несуть ніякого сенсу. Як ти сказала, ти вже знищена? Точно, — холодно каже. — Подумай. У тебе є місяць. Більше пропонувати не буду.

— І не варто. Я лечу в Італію! — кидаю гнівно. 

— На роботу? — криво всміхається. 

— Ні. Жити. Зі своїм хлопцем!  

Артем тепер пропалює крижаним поглядом. Йому це вдається легко, блакитний нагадує кригу, що лежить століттями під небом. Мить і він розвертається й крокує до автомобіля. Спокійно, навіть занадто, як на мене, сідає за кермо і їде геть. Я ж залишаюся на місці й відчуваю себе спустошеною. Розбитою. Вкотре. 

Завтра, за словами Стаса ми вилітаємо в Італію. Завтра моє життя на якийсь час зміниться. Щось точно стане іншим, що саме не знаю, але відчуваю це. Лише не можу зрозуміти навіщо сказала Новаку про це і назвала Стаса хлопцем? Який у цьому сенс?