Глава 13

Стас

Весь час після пожежі я відкидаю думки про те, що чекає далі. Тому що, я, трясця, втягнув себе у таке-е-е… Досі дивуюся якого чорта тоді ляпнув бабці, що маю дівчину. Як? Як можна привезти цю Божевільну в Італію та заявити, що вона моя пара? Чим я тільки думав? Ще й Оля тепер…Твою ж!

Аня виходить з ванної з таким виразом обличчя немов настав кінець світу. Та варто їй помітити мене, як одразу суворішає й нахабно сідає на диван. Ігнорую її. Мене досі бісить її поведінка та довгий, гострий язик.  А ще, на превеликий жаль, я вкотре підмічаю її апетитну фігуру. Тонкий стан вабить до себе, плавні вигини стегон притягують погляд. Навмисно вдивляюся в картинку по телевізору, але нічого не бачу. Перед очима ця міс Змія. Довге волосся виглядає майже чорним. Мокрі пасма лежать на плечах й підкреслюють витончене обличчя. 

Стоп. Куди мене несе? 

Скоса поглядаю на Аню. Демонстративно позіхає. Тягне на себе ковдру й теж дивиться телевізор. Сумніваюся, що бачить щось. Судячи з її навмисно байдужих очей вона зараз напружена до межі.

— Хочеш щось сказати? — зухвало запитую й вкотре перемикаю канал. 

Дівчина кидає на мене погляд, різко, немов лезом по щоці пройшлася. 

— Хочу. — цідить крізь зуби.

— Кажи. 

— Не хочу.

Все. Тут мене буквально рве на шматки. Тобто? Хочу, але не хочу? Це як взагалі? 

— Хочеш, але не хочеш? — уточнюю.

— Саме так, — твердо відповідає. 

Фиркаю. Та тут без кількох літрів алкоголю не розібратися, присягаюся. 

— З логікою у нас явно проблеми, — промовляю ліниво. 

— З мізками у тебе проблеми, — буркає у відповідь.

— Не хочу здатися не гостинним, — починаю, — та ти у мене вдома. 

Аня хмикає:

— О, ти дуже гостинний. Щиро дякую тобі, Стас, що прийняв.

Дивно якось звучить. Голос спокійний, але відчуття, що вона тільки що спробувала принизити мене. Раптом починає кашляти. Закриває обличчя ковдрою, глушить таким чином звук. Слухаю. Чомусь нервуюся через це. Яке мені в біса діло до її хвороби? Ах, точно, це ж я винен. 

— Моя доброта не має меж.

— Я так і зрозуміла. 

— Це ж чудово, що ти хоч щось розумієш.

О, здається зачепив. Аня забирає від обличчя ковдру й дивиться розгнівано. В очах стільки виклику, що так і хочеться стерти його. Закладає мокрі пасма за вуха та твердо каже:

— Повір, я розумію значно більше. Наприклад те, що через тебе твоя сестра і твій друг не можуть бути разом. Ти ж цього не бачиш. Зауважу, що я вас навіть місяць не знаю. 

Зціплюю зуби. Роблю телевізор голосніше та повертаюся тілом й обличчям до дівчини.

— Це не твоя справа, — відрізаю.

— Не моя, — погоджується. — І знаєш, мені в принципі байдуже, я не сваха і не янгол. Тільки сестра твоя страждає від нерозділеного кохання, а друг боїться ризикнути, аби не втратити тебе.

— О, і все це ти зрозуміла, зачекай, за кілька зустрічей? 

— Як бачиш мій мозок значно краще працює за твій. 

Боже, та вона просто благає про те, щоб я зараз власноруч схопив її за плечі і добряче так струсонув! 

— Гм, так, саме тому ти жила у гуртожитку?

З очікуванням дивлюся в теплі карі очі. Аня звужує погляд. Хапає подушку й несподівано вона прилітає в моє обличчя.

— Як мала дитина, — рикаю й жбурляю подушку у неї.

— Хто б казав! — гиркає.

Неочікувано сплигує з дивана й знову кидає у мене подушку. Терпіння закінчується. Я ніколи не мав його багато, а до цієї особи тим паче. Встаю слідом, відкидаю подушку рукою на диван й в один крок опиняюся поряд з Анею. Ловлю її за зап'ястя, повертаю до себе спиною, хапаю за другу руку, та заводжу обидві їй за спину. Нахиляюся до маленького вуха й промовляю тихо:

— Заспокойся.

— Ти перший почав, — ричить.

— Вдруге не попрошу. 

Кидаю її на диван сідаю зверху продовжуючи тримати за руки. Роблю все обережно, я ж не маніяк, але так, щоб не вирвалася. 

— Пусти! — фиркає.

— Вибачся.

— Нізащо!

— Проведемо ніч так, — стенаю плечима й кажу байдуже. 

— Тобто, так? — обурюється. 

— Ти на животі, я на тобі, — хмикаю й усміхаюся.

— Знайди собі іншу забавку, придурок! Я не сплю з прибиральниками! 

Пирскаю зі сміху. Знову нахиляюся до неї ковзнувши поглядом по апетитних сідничках обтягнутих тонкою тканиною. 

— Ти гратимеш роль моєї дівчини за тисячу у день, Аня. Я б посперечався! 

— Запхай свої хтиві фантазії…— задихається й кашляє, та обурення у голосі буквально дзвенить у повітрі. 

— Це не хтиві фантазії, — випадково торкаюся губами її щоки. — Це реальність. 

— Злізь з мене.

— Ні!

— Ти! Помилка природи! Негайно!Злізь! З! Мене! — ричить у подушку.

Сміюся. Боже, просто естетичне задоволення бачити її такою. Аня починає соватися. Сідничками впирається у мій пах, на мить втрачаю концентрацію, дівчина різко розвертається вирвавши руки й опиняється на спині. Розгніваний карий погляд пропалює мене наскрізь. Мокре волосся прилипло до ідеальних рис обличчя. Губи стиснуті у тонку лінію. 

— Я роздряпаю твоє обличчя якщо ти не злізеш з мене! 

Вигинаю брови, повертаю контроль над собою назад. Хмикаю. Ловлю тонкі зап'ястя дівчини у повітрі, коли намагається виконати погрозу, задираю руки до верху й притискаю до дивана. 

— А так? — нахиляюся впритул.

М'ятне дихання дівчини торкається носа. М'який присмак шоколаду опиняється на кінчику язика. 

— А так відкушу щось, — не здається. 

— Цікаво дізнатися, що ж! — промовляю.

Пах горить! Трясця! Це точно не та реакція на яку я розраховував. Аня гарна, безсумнівно, але абсолютно не у моєму смаку. Не в моїй природі шукати на свою голову проблеми. 

На пухких губах з'являється щось на кшталт усмішки. Дівчина піддається вперед, торкається моїх губ своїми, проводить язиком, і поки я ошаліло намагаюся наказати собі не рухатися, кусає.