Аня
Встаю, відмикаю двері й з подивом потрапляю у полон різноколірних очей Стаса. Подумки лаюся. Ну от, спокій пройшов. Мабуть, хоче розповісти мені, що його сестричка шокована і глибоко ображена.
Хлопець стоїть спершись на стіну. Руки склав на грудях, ноги схрещені, погляд саркастичний. Темне волосся закинуте назад у стильній зачісці. Куртка підкреслює ширину його плечей та вузькі стегна.
— Що? — втомлено вимовляю. Сон чомусь не дуже допоміг.
— Ти настільки божевільна, що навіть мій помічник втік від тебе, — твердо і серйозно промовляє.
Вигинаю насмішкувато брови.
— Помічник? Тоша?
Стас киває.
— Він.
— Взагалі-то це я втекла, а не він, — стенаю плечима й складаю руки на грудях. — І ким ти працюєш, що маєш помічника? Кухарем?
Стас кривиться.
— Гірше. Я прибираю офіси у Вайсман Міст.
Хмикаю.
— Ага. А речі у тебе?...
— Секонд-хенд, — впевнено каже.
Закушую губу. Звучить логічно. Там іноді можна знайти класні речі, я вже впевнилася у цьому.
— Цікаво, як так сталося, що твій помічник їздить на мерсі, а? Звідки в Олі гроші на приватну клініку?
— Тоша має багатих батьків, це їх подарунок. А для Олі йому нічого не шкода. — Твердо відрізає Стас.
— Ясно. Удам, що вірю, хоча мені байдуже. Навіщо прийшов?
— Ти хвора. Я винен. Не люблю бути винним у чомусь.
— Ти не винен, легше? — роздратовано кидаю.
Хлопець криво всміхається. Різні очі спалахують так, немов сонячне проміння потрапляє на плесо води й підсвічує його. Магнетично, а шкода. Шкода, що в цих очах можна…ні, хочеться потонути, а характер такий, що варто почати розмову, то виникає бажання послати цього хлопця під три чорти. І як так, що брат та сестра такі різні?
— Не вийде, — відрізає.
Хоче додати щось ще та у нього дзвонить телефон. Дивиться на екран, зітхає, втім відповідає на дзвінок.
— Так, ба?
— Я тут подумала, — чую як старша жінка хриплим голосом починає швидко говорити. — Тобі час одружитися. Ти ж не проти? Італійки погані жінки, але нічого, я приїду до вас і ми когось знайдемо. У мене…
— Ба! — Стас намагається зупинити цю жінку.
Я хмикаю. Судячи з її тону це у нього не вийде.
— Ти маєш наречену? Дівчину? Ні? Отож! Юля була ще тією, е-м-м-м, ти зрозумів, любий мій. Тож навіть не смій казати, що ти з нею…
— Я не з нею, — зітхає хлопець й закочує очі. Судячи з його вигляду він готовий сповзти по стіні від неможливості припинити цю розмову.
— Так, чудово, саме тому я лечу до вас. І Олюню мою попередь. А потім ми…
Хлопець раптом прискіпливо оглядає мене поки кахикаю у руку.
— Ба, у мене є дівчина, — випалює Стас.
Здивовано дивлюся на нього. Навіть задкую, а цей нахаба заходить у мою кімнату. Та твою ж! Це ще що за знущання?
Махаю руками й усім виглядом демонструю цьому Стасу, що ніяка я йому не дівчина. Він втратив весь свій здоровий глузд, за умови, що взагалі мав його.
— Є? — підозріло запитує його бабуся.
— Є! Аня. Дуже…м-м-м-м, гарна.
Я кривлюся. Гнівно пропалюю цього хлопця очима й намагаюся вбити поглядом. Шкода, що не виходить.
— Здурів? — сичу.
Відмахується від мене.
— Так. Не потрібно летіти. Ми потім разом з Анею та Олею прилетимо до тебе, згодна?
— Любий, я хочу знати усі подробиці. Чекатиму вас! Без батьків, нагадую. Все, старій жінці час пити вино. Бувай. Люблю!
Бабуся Стаса вимикається, а я готова його вбити. Він же видихає з полегшенням й дещо винувато дивиться на мене. Втім, вина зникає швидко, а в очах загоряється азарт.
— Якого чорта? — рикаю одразу ж.
— Не хочеш заробити грошей? — твердо запитує.
Фиркаю, нервово сміюся.
— Ти фільмів передивився, чи як?
— Я серйозно.
— І звідки у прибиральника гроші?
— Від бабусі, — відмахується. — Ну?
— Ти гидкий. Ні. Бридкий. А ще нахабний. Ні!
На зло йому відмовляю. А гроші… з моїм життям я “за” усіма способами.
— Спати не потрібно буде, — кривиться й закидає волосся з чола назад, та вперті пасма спадають по його скронях.
— Спати? Та я нізащо б не лягла з тобою в одне ліжко!
— Ми просто злітаємо в Італію до бабусі.
— Ми? — все, я на межі істерики. — Спочатку ти не пускаєш мене у під'їзд, через тебе я захворіла, а тепер ми?
— Я врятував тебе, — заявляє впевнено.
— Фу, нагадувати про таке. Я не просила.
— Знаю, ти ні про що не просиш!
— Отож! Вчися й ти.
Стас робить крок вперед. Аромат дощу торкається мого носа. Свіжість ледве не б'є в обличчя. Я вдихаю, глибше, але одразу починаю кашляти.
— Відійди, — рикаю та штовхаю його у груди.
— Я розумію як це виглядає, — каже відступивши на крок. — Та мені потрібна твоя допомога.
— Скільки? — відкашлявшись, запитую.
— Тисячу за день. Нормально?
Задумливо дивлюся в кольорові очі. Дихаю дощем, прохолодою, і до нервового зриву хочу придушити цього хлопця.
— Потім відстанеш? Ти й сестра твоя?
— Так!
— Супер! Було б чудово якби ви з'їхали. Вона, точніше. А ти тут не з'являвся!
— Це твої умови? — сухо запитує.
— Мої.
— Добре.
Усміхаюся. Цього разу щиро.
— Тоді я згодна. Ніякого інтиму, — наголошую.
— Лише удати для бабусі.
— Ок, — буркаю.
— Повідомлю, коли летимо. До слова, — Стас виходить з кімнати, — дякую, що погодилася.
Двері за ним закриваються, а я думаю, а навіщо взагалі приходив? Не хотів кидати, що відчуває себе винним? Ага, вже. Варто було втягнути мене в авантюру й винести вигоду як одразу забув про свою провину. Втім, байдуже. Потрібно загасити якесь дивне передчуття, випити ліки й збиратися на роботу. Гроші самі себе не зароблять.
#758 в Жіночий роман
#2678 в Любовні романи
#1301 в Сучасний любовний роман
протистояння характерів, владний чоловік, владний харизматичний герой
Відредаговано: 07.07.2022