Глава 4

Стас

Я йду швидко. Мілкий дощ січе, б'є крижаними краплями в обличчя. Поправляю джинсову куртку й хмикаю сам до себе. Вперше у житті відчув як мою спину спопелили поглядом. Не думав, що жіноча стать може бути настільки пихатою та відверто нахабною. Але чого очікувати від дівчини, котра живе у гуртожитку, та подумки носить корону? Аня поводиться так, немов вона варта більшого, кращого, ніж у неї є. Немов думає, що хтось їй щось винен. Та не це мене у ній дратує. Зовсім ні. Мене вибісило її ставлення до моєї сестри. Хто, хто, а Оля не заслуговує подібного. Добрішої  й кращої людини я не зустрічав. Іноді мені хочеться бути схожим на молодшу сестру, вірити людям, як вона, бачити у них краще та вміти згладжувати гострі кути у розмовах. 

Сідаю в єдиний у нашому місті мерседес майбах та завівши його мчу на роботу. В думках знову Аня. Не уявляю як Оля збирається жити у таких умовах і з такими сусідами. Моя мила, маленька сестричка, котра навіть пацюка не образить. 

Зітхаю.

Що ж, вона сама захотіла пожити окремо, не так, як усі. Щоб знати чого варта. Біснувалися усі, і батьки, і я, та це не вплинуло на її рішення. Я, взагалі-то, досі дивуюся, як ще мама і тато не зробили ремонт усього гуртожитку, аби Олі жилося добре. 

Хмикаю про себе. Так, моя родина ще ті курки-насідки. Особливо бабуся. Вона досі не знає, що Оля більше не живе з нами. 

За роздумами не помічаю, як приїжджаю під “Вайсман Міст”. Скляна висотка виблискує краплями дощу та світлом, котре визирає ледве помітним сяйвом за затемненими вікнами. 

Виходжу з авто, крокую до входу. Охоронець відкриває мені двері, привітно посміхається. Киваю йому у знак вітання та опиняюся у холі. Світлі стіни та підлога сяють чистотою. На зустріч мені крокує мама. Широка усмішка, різні очі, як у мене, виказують всю свою любов. 

— Любий, як Оля?

— Нормально. Поки не плаче.

Мама різко зупиняється. Поправляє ідеальне біле волосся та свій класичний костюм. На обличчі з'являються зморшки через хвилювання. 

— Поки? 

— Мам, — обіймаю її за плечі та розвертаю нас обох до ліфта. — Якщо ти збираєшся до неї, то не потрібно. Навряд вона зрадіє якщо вся наша сім'я буде провідувати її кожних пів години. 

— Думаєш? Стасе, я ж хвилююся.

— Саме для цього я кожного дня буду там. Дай їй обжитися, гаразд? Їй вже вісімнадцять. 

Мама зітхає:

— Добре. Але це тому, що ти чудовий брат. Я виховала тебе правильно.

— О боже, ти сама себе хвалиш, ма? — сміюся.

Ми заходимо у ліфт. 

— Ти ж не хвалиш, — штурхає мене у плече й сміється у відповідь. — Проєкт мосту готовий? 

— Звичайно. 

— Батькові відніс? 

— Вже зараз. 

— Добре, тоді не буду затримувати, — мама виходить з ліфта перша, я ж їду вище, у свій кабінет. 

У коридорі мене зустрічає помічник. Він у костюмі, мчить з двома стаканчиками кави, та широко усміхається:

— Як Оля? — перше, що запитує.

— Боже, і ти туди? — закочую очі. — Ніхто не запитує про бідного Стаса. Може мені самотньо? Або щось болить…

Друг вигинає брови, вкладає у мої руки каву й фиркає добродушно:

— Я купив тобі каву.

— О, дякую вам, великий та могутній містер секретар!

— Я не твій секретар, — кривиться Тоша. 

— Звісно, ти свою морду крокодилячу бачив?

— Паскуда ти, Вайсман. 

— Яке йшло і все таке, — регочу, заходжу у свій кабінет й сідаю на зручне крісло.

Тоша сідає навпроти мене, поправляє комір сорочки закинувши ноги в інше крісло, запитує знову:

— Ну? Оля.

Хмурюся.

— Ти на мою сестру око не клади, я тебе знаю, — ціджу попереджувально, приховуючи за спокоєм ревнощі. 

Тоша мій друг, з дитинства. Колись сестра була у нього закохана, а він не звертав на неї уваги. Як мені сказав “Я завжди вважав її сестрою”. Але те, як вони обидва поводяться останніх пів року мене бентежить. 

— Ніяких очей, — відхрещується. — Оля мені, як сестра.

Вигинаю брови, спираюся на стіл ліктями й п'ю каву. Уважно спостерігаю за Тошою.

— Не дивись на мене так, — буркає він. 

— Я просто дивлюся.

— Ти ніколи не дивишся просто. Все це через твої очі. — активно жестикулює. 

— Ти закохався?

— Без пам'яті, о мій коханий Стас! — фиркає уїдливо.

— В Олю, — уточнюю, ховаючи усмішку.

— З її народження, — посміхається, але очі залишаються серйозні. 

— Уточню, вісімнадцятого чи першого? 

— Все! — ставить каву на стіл. — Пропоную почати працювати. 

— Вже не хочеш дізнатися про Олю?

Тоша закочує очі.

— А ти готовий розповісти?

— Ага. Хочу поділитися враженнями про сусідів.

— Вперед, — змахує рукою.

Я швидко розповідаю про все, не забуваючи про міс королеву змій та її характер. Тоша каже, що іншого від гуртожитку й не чекав, тож це не дивно. А потім ми поринаємо у роботу, забуваючи на якийсь час про усе.

Наступні два дні збігають швидко. Я постійно у роботі, доводжу до ідеалу  проєкт моста, на який ми виграли тендер, раджуся постійно з батьком, і лише на третій день збираюся до сестри. Заїжджаю у супермаркет, щоб купити їй продуктів і ще кілька речей за списком, який скинула мені ще вчора. Блукаю стелажами, шукаючи товари й намагаюся ігнорувати власний телефон. Точніше ту, хто дзвонить. Але колишня дівчина не розуміє ні натяків, ні прямого тексту. Якщо вона не пише смс, то дзвонить. Я вже навіть номер міняв, та вона звідкись знайшла і новий. 

Не витримую. Постійна вібрація у кишені доводить до сказу.

— Що? — рявкаю у слухавку. 

— Стасе?...— вона явно шокована, що я відповів. — Стасе! — одразу ж бере себе у руки. — Я так сумую, Стасе.

Проводжу долонею по обличчю, спершись на візок повний продуктів. 

— Юля, — максимально холодно вимовляю її ім'я, — я ж просив. 

— Знаю. Але я не можу забути тебе. Наші подорожі. Невже ти не сумуєш? Невже не хочеш повторити?