Розділ 2

Що може бути краще ніж зустріч світанку на березі моря? Поки нічого кращого зі мною не трапилось, насолоджуюсь саме цим моментом. В руці стаканчик кави, який я принесла із собою, та шоколадна цукерка, як бонус для гарного настрою. 

Намагаюсь зібратися з думками і налаштуватись на робочий лад, та виходить не дуже вдало. На відміну від попередніх двох контрактів, коли я прямою дорогою з аеропорту їхала одразу на корабель і приступала до роботи, цього разу я змінила тактику. Прилетіла я на три дні раніше, щоб погостити у своєї шкільної подруги. Вона не раз кликала мене у гості, та я все ніяк не могла зібратись. А от коли мій лайнер відпливає саме з цього міста, то і гріх було не скористатись можливістю, щоб побачити подругу, і відпочити перед великим плаванням.

В призначений час, виходжу на вулицю і чекаю на Ітана. Хоч полуднева спека і загнала мене у тінь квітучих кущів, та для веселих пригод немає поганої погоди.

Гучний сигнал відволікає мене від роздумів і переді мною зупиняється Ітан за кермом скутера. Як і вчора, радісний та усміхнений, і такий же гарний, як я і запам’ятала. 

- Привіт, красуне, - зіскакує зі свого сталевого коня. - Готова проїхатись з вітерцем? - хлопає долонею по шкіряному сидінню і простягає мені шолом.

Опускаю погляд на свою коротку сукню, що і при ходьбі по-зрадницькі піднімається. Вже уявляю, як я їду на цьому скутері, а позаду, наче прапор, розвивається подол сукні. 

- Здається, що з вбранням я не дуже вгадала, - кидаю погляд на його джинси і знову на свою сукню. - Якщо ти скажеш, куди ми їдемо, то так буде простіше.

- Якщо я скажу зараз, то це не буде сюрпризом, - грайливо посміхається, і все ж таки затримує погляд на моїх оголених ногах. У мене аж руки сверблять натянути сукню до самих п’ят, аби тільки врятуватись від його зацікавленого погляду. - Як би мені не подобалась ця сукня, та все ж таки, краще одягнути шорти, або джинси.

- Ну, тоді зачекай хвилинку, - зриваюсь з місця наче спринтер і повертаюсь у будинок.

Під палаючими променями сонця, вітер, що лоскоче оголені руки та ноги, дарує таку бажану прохолоду. Ми мчимо вздовж узбережжя, під пальмами, що відкидають дирявчасті тіні, і мені вже здається, що інших доріг тут не існує. 

Ми зупиняємось біля парку атракціонів, і Ітан радіє наче дитина. Здається, що я для нього лише привід, щоб тут побувати.

Ітан бере мене за руку і веде у гущу подій. Він так міцно стискає мою руку, що я можу навіть не стискати його руку у відповідь. Та коли я це роблю, бачу як куточки його губ підіймаються у задоволеній усмішці.

- Останній раз, коли я каталась на американських гірках, то мало не загубила свій шлунок у найближчих кущах, - кажу, коли дивлюсь на всі ці кружляючи по колу каруселі, від яких і на відстані, голова йде обертом.

- Хто взагалі про таке каже на першому побаченні? - Ітан сміється і тягне мене у бік наметів з більш спокійними розвагами.

Його захват, як вірус, перекидається на мене і ми наввипередки переходимо від одного намета до іншого, роздивляючись, що цікавого нам може запропонувати цей парк. Коли я зупиняюсь біля імпровізованого тиру, очі хлопця загоряються. Він кидає погляд на рядки з іграшками, і можливо подумки вже обирає ту, яку хоче виграти для мене.

-Дівчата вперед, - лукаво посміхається хлопець, а мені так і кортить стерти цю глузуючу посмішку з його обличчя.

Беру у руки рушницю, притискаю до себе та цілюся. Серце відбиває ритм, затамовую подих і тисну на курок.

Вчасно зупинитись, це не про Ітана. Він продовжує ганьбитися, намагаючись поцілити в мішень, і я вже не рахую, яка це спроба. Вхопили ж мене чорти, першою взяти до рук цю імітацію рушниці, і з першої спроби вибити всі ці чорні фігурки. І це не співпадіння, як подумав Ітан, коли з посмішкою взяв у мене з рук рушницю, щоб показати свої вміння. Незважаючи на мамині заперечення, тато часто брав мене із собою в тир постріляти, бо вважав, що дівчина має не лише вміти губи фарбувати, а й зайця підстрелити, якщо доведеться. От тільки ніколи не думала, що це вміння зіграє зі мною такий жарт.

Спираюсь стегном об паркан, тримаючи у руках, чесно виграного, пухнастого ведмедя, майже свого зросту. Замислююсь, намагаюсь придумати йому ім’я, поки Ітан сплачує наступну спробу. Та коли в іншій моїй руці з’являється крихітне рожеве слоненя, я почуваюсь найщасливішою дівчиною у світі, бо ми нарешті можемо перейти до наступної гри.

Коли на зустріч нам іде маленька дівчинка, тримаючи за руки батьків, не вагаючись дарую їй виграного ведмедя, і змовницькі повідомляю, що його звати Ітан. Дівчинка шелено радіє подарунку, що майже в двічі більший за неї, а Ітан задоволено посміхається, коли я ховаю слоненя у свій рюкзак. Його я віддавати нікому не збираюсь.

Після чергової цукрової вати, вафель у шоколаді та морозива, я мріяла лише про мамині мариновані огірочки, щоб перебити цей приторно солодкий присмак у роті. Ми поспішаємо залишити парк і прямуємо до фуд траків, що продають таку шкідливу, але таку смачну їжу. Очі розбігаються, від різномаїття страв, та я прямую до машини з тайською кухнею. 

Хоч Ітан і схилявся до звичайного бургеру, та все ж таки я вмовляю його скуштувати традиційний креветочний суп, одним із інгредієнтів якого є перець чилі, що додає страві пікантності.

Сідаємо на вільні місця за загальним столом, під навісом в очікуванні замовлення. Поки хлопець вивчає меню сусідніх машин, я забираю наші тарілки. Суп Ітана буде трохи пікантніший, ніж цього вимагає рецепт, бо мені на очі потрапляє таця з додатковими спеціями.

Вдихаю пряний аромат супу, що струїться з моєї тарілки.

- Яка смакота, - куштую першою і прикриваю від задоволення очі.

Спеції приємно пощиплюють кінчик язика, а головне, одразу пропадає присмак цукру у роті. Ітан повторює за мною, і кладе першу ложку із супом до рота.

- Дійсно смачно, - говорить спокійно, а я дивуюсь його витримці.