4 Журавель в небі

— Я кажу Вам, вона здуріла! Як можна було покинути такого хлопця!

— Чесно кажучи, я не дивуюся. Від неї нічого хорошого не дочекаєшся. От що заважає просто вийти заміж, злізти з моєї шиї, подарувати мені внуків. Допомогти нарешті!

— Для чого було ж це робити? Я ж казала тобі про обручки! Обручки!

— Він вже й обручки купив? Бідолашний хлопець!

        На кухні у квартирі Яни розігралася справжня драма. Її мати та найкраща подруга дізналися про розрив стосунків з Анатолієм і не могли з цим змиритися.

— Поглянь навколо! Глянь де ми живемо! Ти бачила десь кращих хлопців ніж він? Думаєш принца собі знайдеш? Запам’ятай, принци навіть і не глянуть на таких як ти! – кричала мати.

— Чому ти зі мною не порадилася? Чому не сказала? Я б не дала тобі цього зробити! – перекрикувала її Міра.

— Я не кохаю його. Ну, напевно не кохаю, - врешті Яна вставила кілька слів між криками цих двох розлючених жінок.

— Боже мій! А ти думаєш я дуже кохаю Бориса?

— Хіба ні?

— Я звісно люблю його і дуже рада, що він хоче одружитися. Але я не шукаю лише кохання. Для нормального життя потрібно набагато більше. І він поки що найкращий варіант.

— Я мала справжнє кохання і подивися на мене! – мати розкинула руки посеред кухні ледь не врізавши Мірі по лобі, - дивися що я маю! Тебе і цю задрипану квартиру, яка жере гроші як крокодил. А де ж моє кохання? А, точно! Покинуло мене з дитиною на руках! З дуже невдячною дитиною, яка ніколи не думає про свою хвору матір.

        Тепер її мати наче згадала, що вона хвора і вхопившись за серце сіла на розхитану табуретку.

«П’ять з плюсом, мамо! Аплодую стоячи!»

— Все, я не витримую. Я дзвоню йому! – вигукнула Міра і вхопила телефон.

        Яна чудово знала ці прийоми своєї подружки і просто спостерігала.

«Це ж справжня циркова вистава. Цікаво, що ця мавпочка з телефоном зараз буде робити?»

— Привіт! Знаєш, в мене до тебе серйозна розмова. Точніше не в мене, а в Яни. Вона дуже шкодує про те, що сталося вчора і хоче вибачитися і помиритися. Передаю їй слухавку.

        Міра простягнула телефон з таким виразом обличчя, що у Яни аж мурашки побігли по спині.

— Привіт, - спокійним тоном мовила вона, що дуже контрастувало з емоційними криками, які лунали тут вже з годину.

— Ні, все добре. Просто дехто не може пережити вчорашніх подій. Я думаю я сама розберуся. Бувай.

        Яна вимкнула телефон і поклала його на стіл. Набравшись сміливості вона підвела погляд і глянула спочатку на матір, яка досі трималася за серце, а потім вже на Міру, в якої з ніздрів вивергався вогонь.

— Ти не уявляєш скільки зусиль я приклала, що ти не була сама! Я змусила Толю кинути ту задрипану дівчину, щоб звести його з тобою. Я нажила собі ворога! Я впевнена, що в тої дівки є мій портрет і вона вечорами кидає в нього сокири.

— Я думаю сучасні дівчата  по іншому зараз проводять дозвілля…

— О, ні! Не жартуй зі мною зараз. Ти зруйнувала мої плани!

— Вибач, але пункту «одруження» в моєму плані немає.

— Ну і який в тебе план? Йти працювати вчителькою і жити на мізерну зарплатню? Невже ти не хочеш кращого життя? – простогнала мати.

— Ви так кажете, наче я відмовила якомусь принцу. Та знаєте, я б і принцу відмовила зараз.

        Яна різко встала і пішла до своєї кімнати гучно грюкнувши дверима, даючи зрозуміти, що ця розмова вже закінчена. Їй хотілося просто зникнути звідси. Зникнути назавжди з цього проклятущого місця.

        «Але ж зізнайся, у тебе немає насправді ніякого плану. Все це дитячі казочки. Полечу за своєю мрією на чарівному летючому килимі? От дурепа. Може вони і праві? Може я не варта нічого кращого?»

        Так минали дні та тижні. В постійних душевних муках та роздумах. Міра з нею майже не розмовляла, але то було на краще. Яна мусила пережити все сама. Анатолія вона так і не бачила з того дня. Не те щоб вона хотіла його бачити. А може і хотіла? Але тільки щоб переконатися, що з ним усе гаразд і вона не зруйнувала життя ще і йому.

        І раптом, у коридорі, як у серіалі «Санта Барбара», серед натовпу студентів вона побачила його. Серце наче зупинилося. Він просто йшов і… посміхався? На його обличчі була все та ж чарівна посмішка. Він чемно вітався з своїми друзями. Вони напевно давненько його не бачили.

        Те, що він не виглядав таким розчавленим Яну навіть трохи зачепило. Раптом вона спіймала себе на тому, що стоїть просто посеред коридору і спостерігає за ним.

«Ой! Хоч би ніхто не помітив».

        Та було запізно, Анатолій повернувся і глянув просто в її бік. Яна миттєво застрибнула у перші ліпші двері, з розмаху зачинивши їх за собою і полегшено зітхнула.

— Я думаю, що ще знайдуться бажаючі зайти на лекцію.

        За спиною пролунав приємний чоловічий голос. Вона негайно обернулася, черговий раз подумки обізвавши себе дурепою, і побачила викладача, який стояв спершись на свій стіл та кілька студентів які кидали на неї глузливі погляди. На вигляд йому було років тридцять. Охайно одягнутий, але закочені рукави білої сорочки видавали трохи бунтарський характер, або просто тут було спекотно. Він намагався виглядати солідно і серйозно, але на якусь секунду його губи стислися, стримуючи сміх.