1 Усі барви життя

«Посміхайся», - говорила собі Яна вдивляючись в порожні обличчя людей, яких називала друзями. Вона намагалася знайти хоча б краплю здорового глузду в їхніх затуманених алкоголем очах. Але ні, нічого… Тож довелося просто привітно посміхатися і робити вигляд, що вона чудово проводить час у цій затхлій, прокуреній квартирі.

«І звідки тут взялося стільки народу? Не проштовхнутися!» Від диму сигарет і запаху пива з горілкою її почало нудити. «Скоріше б зникнути звідси», - думала вона і почала подумки будувати план втечі. Але ні, так просто з дня народження найкращої подруги не втечеш. Це буде образа на все життя. Байдуже, що вечеря в колі друзів переросла в масове гуляння як на День Незалежності. Так-так! І феєрверки вже гупають біля під’їзду. «Хоч би ті йолопи собі мізки не повибивали!».

Яскраві спалахи наче проникали у її нервову систему від чого все тіло вкривалося мурашками. Неприємне відчуття. Можливо в іншій ситуації вона і могла б насолодитися яскравим піротехнічним шоу, але не тоді, коли за безпеку відповідають п’яні в дим студенти політеху. «Як там кажуть, що в тверезого на умі, те п’яний вже робить?»

Надворі завила автомобільна сигналізація, але ніхто не збирався зупинятися. Вони вигадали собі кращу розвагу – перекрикувати і без того дратівливий звук.

«Чому ж сусіди не викличуть поліцію і не припинять цей безлад?.. А, зрозуміло, ось і сусіди… Ну звісно. Гуляють всі. Це ж день народження у Мірабелли! Всенародні гуляння!»

Яна почала задихалася і перед очима з’являлися темні плями. Випила вона не так і багато, але густе задимлене повітря і шум, від якого важко було почути навіть власний монолог в голові, перетворили келих пива з горілкою на пекельну суміш.

«Як же вони стільки п’ють цього лайна?» Темні плями почали розліталися в різні боки, наче зграя чорних воронів.

«Прекрасно, і прикидатися не треба. Залишилося лише ефектно знепритомніти щоб врешті здиміти звідси.»

Пересуваючись майже навпомацки, вона знайшла подругу, силует якої у яскраво-червоному платті важко було не помітити.

- Міра, я тебе люблю! - її язик заплітався і не слухався. Звивався наче змія на розпеченому асфальті.

- Ооо! Я теж тебе люблю, мила!  - голосно вигукнула Міра. Це більше прозвучало як тост, бо всі одразу підняли свої пластикові келихи і зробили великий ковток дешевого пійла.

- Я лише хотіла сказати…

- Ой, та припини, - перебила її Міра і вхопивши за руку, потягла в центр кімнати, - Нумо танцювати!!! Ууу!!!

І це «ууу» знову всі підхопили і затанцювали ще з більшою завзятістю.

Яна хиталася під пісню з «дискотеки дев’яностих» і мріяла провалитися крізь землю. І так глибоко, щоб з відти не було чути, як вона посилає до біса всіх і кожного в цій кімнаті, та й в цілому світі.

Бо вже давно вона не може поладнати зі світом. В них навіть з’явилася своєрідна домовленість - вона ненавидить світ, а світ ненавидить її. Так і живуть. Правда з рахунком 10/0 на користь світу, але Яна активно готує план помсти.

Так, бо помститися є за що: за розлучення батьків, за гнилих людей, які зустрічалися їй на шляху, за лицемірних викладачів в універі, нахабний хлопців, необережних водіїв на дорогезних тачках, жадібних роботодавців, які знімали штрафи з мізерної зарплатні… Список виявився надто довгим і мало не щодня поповнювався.

Та її подруга танцювала так, наче було королевою всього. Королевою  вечірок, королевою п’яних залицяльників, королевою дешевого алкоголю з супермаркету. А коли вона впала на коліна і почала трусити плечима і махати волоссям в різні боки, наче пів життя провела в мандрівному цирку, то стала і королевою недопалків на підлозі.

Чи то від надто енергійних танців, чи то від її глибоких роздумів, світ не витримав і поринув у темряву.

Через хвилину з непроглядної темряви виринуло обличчя її хлопця. Анатолій посміхався міцно тримаючи її на руках, але очі все-таки видавали хвилювання.

- Я піду додому, - промовила вона, коли в голові хоч трохи проясніло. Вирвавшись з міцних обіймів вона попрямувала до виходу.

- Я проведу тебе, - мовив Анатолій і зробив крок назустріч.

- Ні! Не треба! Моя квартира навпроти. Дійду сама! – різко відповіла вона і в ту ж мить пошкодувала. Анатолій зробив нерішучий крок назад. Не кожен хлопець рвався би проводити п’яну дівчину додому, знаючи що йому точно нічого не перепаде.

        Тривога в його очах не зникала і в Яни защеміло серце. Вона хотіла би якось загладити свою провину але нудота і незрозумілий гул в голові не давав спокою.

        Їй дуже хотілося опинитися на самоті і привести себе до тями. 

- Я подзвоню…. Завтра, - ледь не пошепки промовила вона і рішуче попрямувала до дому. І лише один раз сплутала вхідні двері з шафою, і їй було байдуже, бачив це хтось чи ні.