Глава 37

Кіра

    Дзвінок на воротах лунає, і я вже біжу на зустріч кур’єру. Сьогодні дуже хороша погода, але мій настрій останні дні якийсь нейтральний. Ніби все гаразд, але якесь дивне почуття переслідує мене із самого ранку. Неспокій переслідує, і навіть валеріана не допомогла, хоча я вже пила сьогодні її два рази. Підійшовши до калитки й відчиняю.

-Доброго дня,- вітається молодий чоловік.- Доставлення квітів, підпишіть, будь ласка, ось тут.

-Доброго дня,- також вітаюся та ставлю підпис та забираю квіти.- Дякую за доставлення, до побачення. Гарно дня.

-І вам,- відповідає ввічливо та прощається. Я зачиняю калитку та прямую назад в будинок. По дорозі помічаю знову зацікавлений погляд дідуся, але просто натягую легку посмішку. Заходжу в будинок та йду на кухню, щоб поставити їх у воду, і знову помічаю зацікавлені погляди мами та бабусі.

-Говоріть,- починаю розмову перша, адже мене вже починають бісити ці погляди. Чому не можна просто запитати?

-Це ж від Гліба? Правда?- не витримує бабуся та усміхається.

-Які цього разу?- запитує мама навіть не дочекавшись моєї відповіді.

-Ти з ним спілкуєшся?- знову запитує бабуся і я помічаю, що вона знову хоче щось запитати, але я перериваю її.

-Стоп, стоп,- говорю струшуючи голову.- По черзі! Так це від Гліба, цього разу я не знаю, вперше взагалі такі бачу квіти. І ні я з ним не спілкувалася за останні пів року.

-Кіро,- мама вагається, а коли хоче щось сказати її перериває бабуся.

-Ох матінко!- викрикує підходячи ближче до квітів. Вона уважно їх розглядає, а ми з мамою насуплюємося.- Невже… Невже це саме ті квіти про які я думаю? Не може цього бути!

-Мам, що це за квіти?- запитує мама та навіть сама вже цікаво розглядає їх.

-Мені потрібно терміново зателефонувати Віолі!- викрикує та вже шукає її в списку чатів. Через кілька гудків сестра відповідає.- Віола, ти зараз не повіриш, які в нас квіти!

-Бабусь, привіт я не можу зараз говорити,- сестра сидить в машині та це так не привично. Нещодавно їм з братом виповнилося 18, і сестра одразу пішла здавати на права. Ця дівчина стала настільки незалежною та сильно, що інколи я заздрю по білому.

-Це терміново! Мені потрібно, щоб ти підтвердила мої думки!- майже вигукує. Вона повертає камеру телефона та квіти.- Це ж червона камелія? Це ж взагалі можливо?!

-Ану ближче покажи!- наказує та звертає на обочину. Вона бере в руки телефон та після хвилини мовчання вона шоковано дивиться на екран.- Дідько! Цього не може бути! Це ж міддлеміст червоний!

-Що це за квітка, що ви так про неї говорить ніби це 7 чудес світу?- виривається в мене. Я взагалі вперше чую про цю квітку.

-Це найрідкісніша квітка у всьому світі,- відповідає Ві, яка досі захоплено розглядає її зі всіх ракурсів, які демонструє ба.

-В якому сенсі?- запитую здивована.- Ви впевнені, що це вона?

-На всі сто відсотків!- говорить сестра.- У всьому світі налічується тільки 2 її екземпляри! Колись британський садівник Джон Міддлеміст, подорожуючи в 1854 році по Китаю, був зачарований червоною трояндою, яку він випадково виявив. Викопавши цю квітку і привіз її до Британії, щоб посадити у теплиці Сполученого Королівства.

-Він навіть не міг припустити, що завдяки цьому він врятував останній екземпляр квітки у світі. На його честь і була названа ця червона троянда.- доповнює бабуся, і дивиться на цю квітку закоханими очима.

-Але знаєте, що мені найцікавіше?- запитує сестра, і ми хитаємо головами.- Як ви її дістали?! Це неможливо, адже сьогодні на неї ж можна подивитися лише в теплиці сполученого Королівства Великобританії та в саду Нової Зеландії.

-А це не ми,- відповідає мама та загадково посміхається.

-В якому сенсі? А хто?- запитує сестра, і саме в цей момент всі переводять погляд на мене.- Невже це Алчевський?!

-Саме він!- викрикує радісно бабуся.

-Воу, невже все налагоджується?- підморгує сестра та єхидно посміхається.

-Не знаю,- знижую плечима та підходжу до кущових троянд, які Гліб відправив мені три дні тому. Кожних ти дні після того, як я поїхала він відправляв мені квіти. Інколи в цих букетах ще були малесенькі записочки з дуже романтичними та милими побажаннями, які я перечитую кожного дня та інколи пориваюся написати хлопцеві.

-Кіро,- вириває з думок мамин голос. Вона дивиться на мене та легенько усміхається, коли помічає, що я торкаюся квітів.

-Що?- запитую та відчуваю, що мої щоки заливаються рум’янцем.

-По нас приїхали,- відповідає. Я спершу не розумію про що вона, а потім згадую, що ми сьогодні проводимо день разом з Єгором та з дядьком Максимом.

-Гаразд, я тільки збігаю по телефон та сорочку,- говорю та швидким ходом йду на другий поверх. Заходжу у свою кімнату та беру речі. Спускаюся на низ та виходжу на вулицю.

       На вулиці вже стоїть машина дядька Максима, а вони самі спілкуються з дідусем та бабусею. Коли бабуся дізналася про те, що її онук живий вона зажадала його побачити. Єгор відреагував на це спокійно, і навпаки сам запропонував чим по швидше зустрітися з ними. Дідусь досі насторожено ставиться до дядька Максима й не дуже йому довіряє, а ось онука він прийняв з відкритими обіймами. Мама та дядько Максим якось дивно переглядаються, і мені здається між ними щось є, але в будь-якому разі це не моя справа.

          Коли Єгор помічає мене він відходить від чоловіків та прямує до мене. Він усміхається та підходить ближче до мене, щоб обійнятися. Я звичайно не дуже тактильна людина, але обійми з братом це найкраще відчуття, яке я відчувала. Загалом у нас з братом стосунки налагодилися швидко, тільки з мамою він обережний наче досі не може повірити, що вона його матір, і це так дивно. Хоча якщо дивитися з іншої сторони я його дуже розумію, адже з Максимом Станіславовичем стосунки в мене ніякі, він багато разів вже пробував їх налагодити, але в нас не виходило. Мама говорить, що з часом це пройде, і довіра прокинеться можливо так і є, але я в цьому не впевнена.