Глава 33

       Кіра

*два тижні потому

        Закінчивши робити останню позу я видихнула з полегшенням. Сьогодні було напрочуд важке тренування. Піднявшись я відчула всі свої м’язи, які добряче боліли. Зробивши декілька ковтків теплої води з лимоном я підійшла до вікна та помітила, що сніг падав не зупиняючись вже десь приблизно годину. Я навіть почала переживати, бо сніг був напрочуд сильний, а дідусь сьогодні перший раз сів за кермо після того, як він потрапив в лікарню. Навіть коли він приїхав мене зустрічати, то приїхав на таксі. І тільки одна згадка про той день, і спогади наче самі вискакують перед очима.

       Я ніколи не забуду цієї дороги, вона була для мене наче якесь коло пекла, яке вело мене все далі та далі. Пам’ятаю як вийшла з автобуса, і мене вже чекав дідусь, хоча я йому не повідомляла, що приїхала. По дорозі додому виявилося, що мати поставила всіх на ноги після мого від’їзду, дідусь одразу зрозумів після її дзвінка, що я їду до них, адже мені немає більше куди їхати. Бабуся мене прийняла з відкритими обіймами, і поставилася з розумінням коли я сказала, що поки не готова розповісти їй все. А й насправді за цих два тижні я майже ні з ким не розмовляла, кожну ніч я також не можу заснути, бо Гліб весь час перед очима. Пам’ятаю, як одного разу коли він знову мені наснився, я здалася і все ж набрала його номер, але я навіть уявити не могла, хто мені відповість замість нього. Одинока сльоза покотилася по моїй щоці, і я відвела погляд вверх та почала дихати на повні груди. Вчора прочитала таку цікаву цитату в інтернеті й все ж до неї прислухалася: «Коли хочеться плакати, почни дихати на повні груди - і в прямому, і в переносному значенні!»

       І зараз чомусь прийшов образ Віоли, яка мені три ночі тому зателефонувала вся в сльозах. Я спершу не дуже з просоння зрозуміла, що трапилося, але згодом мене осяяло хто її довів. Звичайно це той козел Балановський! Коли в них нарешті все налагодилося, після тих емоційних каруселей, він додумався зрадити її. Не знаю точно як, але по сльозах Ві мені стало зрозуміло, що це точно кінець в їхніх стосунках. Хоча Роберт Фрост говорив: «Єдиний вихід - це пройти через це!» Ця цитата підходить і для наших стосунків з Алчевським, хоча напевно більше підходить один цікавий факт, одної цікавої, французької письменниці й акторки Анаїс Нін: «Кохання ніколи не вмирає природною смертю. Воно вмирає, тому що ми не знаємо, як поповнювати його джерело. Воно вмирає, через нерозсудливість, через помилки, через зради. Воно вмирає від хвороб та ран, воно вмирає від втоми, від в’янення, від потьмарення.»  Від моїх думок мене відірвав звук повідомлення, яке прийшло на мій смартфон. Взявши його в руки, я швиденько розблокувала його та зайшла в наш чат з дівчатами. Віола надіслала фотографію Лондонського аеропорту, і я відчула маленьке полегшення, адже це перший раз коли вона летіла сама. Під цим повідомлення було ще одне: « Зі мною все добре, жива та здорова. Тільки на посадці зловила нотки паніки. Лондон зустрів мене з легким дощем, але нічого страшного.» І далі як завжди, дівчата починають запитувати про її моральний стан, але я виходжу з чату, бо  не дуже хочу спілкуватися. За це я навіть відчуваю, якусь провину, адже це мої подруги, яких я дуже ціную та безмежно люблю.

       Колись я була дуже обережна з людьми, адже довіряти всім підряд не потрібно, рано чи пізно люди зраджують й викривають всі твої секрети. Перевірено на власному досвіді, який я не хочу згадувати більше ніколи у своєму житті. Але з цими людьми все було навпаки, я одразу відчула добро з їхньої сторони, не знаю як з хлопцями, але з дівчатами я відчувала себе комфортно. Мені шкода, що я не можу з ними нормально поговорити та обійнятися. Мая чудова та доволі з вражаючою зовнішністю, а Діна дуже талановита, її ескізи надзвичайні. Перервавши свої думки я зібрала свої речі та пішла в душ.

        За декілька годин приїхав дідусь, і я вийшла йому допомогти, адже я досі боюся за нього. Після лікарні він трішки зів’яв, і це мене лякає. Я боюся його втратити, я боюся, що одного дня мені все ж прийдеться пережити його відхід, я боюсь, що не встигну сказати йому, як сильно люблю його. Не можу навіть уявити, який це біль втрачати дідуся, адже для мене він є всім, і без нього я просто не можу уявити своє життя.

-Кіро, ти чого зависла?- від поганих думок відірвав голос дідуся. Я повернула голову в його бік та легенько всміхнулася йому, від цього він ще більше напружився та прижмурився.

-Та так діду, все гаразд, просто задумалася,- відповіла та взяла пакет в руки. Дідусь провів мене поглядом до дверей та раптом видав.

-Твій сьогодні телефонував до мене,- ці слова заставила мене стати в ступор. Як це? Гліб? Як він дізнався де я? Та такого не може бути…- Перше, що він запитався, після того, як приставився, це як ти. Знаєш, я був шокований спершу, але пізніше, коли ми з ним поговорили я дізнався багато цікавого.

-І що ти дізнався?- запитала я тремтячим голосом, і ледь стримуючи сльози.

-Давай, зайдемо в будинок, і я про все тобі розповів,- відповів та відкрив мені двері. Я зайшла всередину та пішла на кухню, поставивши пакет на підлогу я сіла. Дідусь одразу зайшов за мною та підійшов до чайника, останнім часом він дуже часто п’є зелений чай, тому я не здивована. Після цього він сів навпроти мене.

-Знаєш, а я не здивований, що ти все-таки зустрілася з ним,- загадково почав чоловік.

-Ти про кого? Про Гліба?- запитала я не розміючи про кого він.

-Ні, я не про нього. Виявляється, ти все-таки дізналася хто твій батько,- відповів той, і я шоковано глянула нього.