Глава 32

    Я вибігаю на вулицю і по дорозі скидаю свої туфлі, холод одразу пробирає до самих кісточок. Ззаду чую віддалені крики, і пришвидшую рух. Біжучи по доріжці відчуваю кожен камінчик, який вбивається мені в ноги. Крики стають ближчими, і я ще пришвидшую біг. Через пелену сліз я не бачу, що в переді й біжу навмання. Зараз мені настільки боляче, що це просто не можливо описати словами. Мій макіяж напевно вже розмазався по обличчю і мені начхати. Вперше мені настільки начхати на все. Біль який з кожною секундою пробирається на волю ось зараз просто вийде на волю. Зачепившись за щось я просто валюся на землю, нестерпний біль у нозі дає про себе знати одразу. Сил терпіти більше немає, і крик болю виривається на волю.

-Кіро!- Гліб з’являється одразу. Його руки починають торкатися мене наче перевіряючи чи я не постраждала. Мене пробирає настільки сильна ненависть та біль водночас, що я не свідомо починаю бити хлопця. Мої руки б’ють його повсюди, по лиці, руках, які намагаються мене вгамувати.- Тихо, тихо, люба.

-Не торкайся мене! Не смій!- він ніби не чує мене, і його руки все ж ловлять мої. Хлопець притискає мене до себе настільки міцно ніби боїться, що я знову втечу. І тільки як з’явиться такий шанс я зроблю це, бо просто не можу повірити в те, що кохана людина могла приховувати від мене таке. Мої ридання ставали ще гучнішими й гучнішими, а Гліб все дужче притискав мене до себе і говорив ласкаві слова. Мені не було так боляче дізнатися, що цей чоловік мій батько. Мені було найболючіше дізнатися, що людину яку я кохаю приховувала від мене правду. Дивно чути, що люди могли закохатися за тиждень. А знаєте чому? Бо це не можливо, можливо я так думала, але це була всього напевно що проста симпатія, яка справді з часом почала переростати в закоханість, а може навіть і в справжнє кохання.

-Все буде гаразд,- прошепотів хлопець і поцілував мене в голову. Ридання з часом стихали та відчувалася невеличка слабкість в тілі. Наче після довгих мук тіло нарешті отримало свободу. Нічого не говоривши я почала відсторонюватися від нього та по трішки підійматися. Все чого я зараз хотіла це просто закритися в кімнаті та плакати так сильно як тільки зможу. Пульсування в нозі відчувалося добряче, але все ж я змогла піднятися та підібрати свої туфлі. Моя ходьба була не найкраща, бо Алчевський вирішив мені допомогти. Але на жаль цього разу я цього не захотіла, і просто відштовхнула його руку від себе.

-Кіро…

-Заткнись! Боже, просто заткнись!- викрикнула я. Моя злість була дуже велика, і якщо він зараз не піде, то я виплесну її на нього!

-Будь лас…

-Просто мовчи, і нічого не говори! НЕ ГОВОРИ!!!- з цими словами я обернулася до нього й помітила на його обличчі біль, і він був нестерпний як і мій. Я дивилася на нього та запам'ятовувала кожну його рису, бо вже точно знала, що це наш останній день разом. Цей новий рік, який тільки розпочався вже приніс біль, і страждання. Цей рік зламав мене на початку, і я вже його ненавиджу.

    Простоявши так деякий час я все ж знайшла в собі сили, щоб відвести погляд та піднятися по сходах. Відкривши двері я ще раз обернулася до Гліба та наостанок прошепотіла пробач. Це слово наче роздавило його і він просто хитав головою наче не вірячи. Довго не зволікаючи я зайшла в будинок та поспішила до кімнати настільки швидко наскільки дала мені це зробити моя нога. Наша історія була настільки особливою, що я просто не могла не попрощатися з ним, тому зайшовши в кімнату я одразу почала шукати якусь ручку і папір. Знайшовши я почала писати. Я писала, плакала, інколи навіть усміхалася через сльози згадуючи наші прекрасні моменти, адже в нас було не все так погано. Після закінчення написання я згорнула лист та поцілувала його.

     Умившись я одягнула свою піжаму та вийшла з ванної. В кімнаті вже були дівчата, які не ставши нічого розпитувати просто обійняли мене, і сльози наче новою порцією вирвалися на волю. Я знала, що можливо це останній день з моїми дівчатами, і тому ми всю ніч говорили про все на світі. Інколи події в моєму житті розвивалися надто швидко, і ці події належать до цього списку. Коли дівчата заснули під ранок я почала писати для кожної з них лист, і навіть написала листи для хлопців та навіть для своєї матері. Всі ці листи я залишила в дівчат на тумбі підписавши де чий. Кожен спогад з ними став рідним, кожен момент назавжди буде в моїй пам’яті, і ніщо та ніхто цього не змінить.

     Попросивши дівчат роздати листи в їхніх листах я подивившись на них ще раз вийшла тихо з кімнати. На годиннику показувало пів п’яту ранку, і таксі вже було повинно мене чекати. Вийшовши з будинку я підійшла до таксі та нічого не сказавши залишила речі водієві. Ще раз подивившись на територію я відчула якийсь сум, який було важко описати. Коли я вже зібралася сідати в машину, мене зупинив крик.

-Кіро!- крикнула мама. Обернувшись на хвилинку я помітила як вона біжить до мене лише в одному халаті. Не витримавши я швидко сіла в машину.

-Їдемо! Швидше, будь ласка,- попросила я та почала нервувати. Ще раз обернувшись, щоб подивитися я помітила, що мама біжить за нами і зачепившись вона впала. Я вже збиралася сказати, щоб зупинилися, але біля неї опинилася ще якісь жінки, і важко видихнувши я обернулася назад. Мені як ніколи зараз важко, і сльози знову наче відчувши це полилися рікою. Треба зібратися, бо дорога довга та не проста, але сльози не дають цього зробити й ллються рікою. Годину їхавши в таксі я встигла отримати мільйони повідомлень від мами, дівчат й Гліба. Значить вони отримали свої листи. Включивши літачок на телефоні я занурилася в свої думки.

-Приїхали,- сказав водій та вийшов з машини. Взявши рюкзак в руки я також вийшла, погода сьогодні не найкраща тому я дужче закуталася в свою куртку та поправила шарф на шиї. Водій витягнув мої валізи і я розплатившись взяла їх та зайшла на вокзал. Купивши білети я почала очікувати на свій поїзд. Мій маршрут додому. Я сподіваюся, що там я буду не довго і поїду кудись інше. Дідусь та бабуся не знають ще, що я приїжджаю, бо я вирішила повідомити їм це коли буду під’їжджати.