Глава 6

Гліб

    Прокинувшись зранку, я побіг на свою ранкову пробіжку. По дорозі побачив дівчат. Мая розказувала, ніби вони з Діною почали бігати з літа. Дівчата мені помахали, а я просто кивнув. 

     Пробіжка та й самий спорт завжди відвертав мене від нав'язливих думок. Вчора коли ця божевільна втратила свідомість, вона добре налякала всіх. Це її тіло, яке висіло в мене на руках неможливо забути. Лице колючки аж побіліло, я вчора летів на скаженій швидкості до того медпункту. Коли зайшов туди, Марина Олександрівна сприйняла нас як пару. Я не став заперечувати, хоча дуже хотілося. Ця божевільна і я? Ніколи! Відчуваю, що вона ще потріпає мені нерви. 

     Від думок про неї я пришвидшуюся. Що за чорт? Чому вона весь час крутиться в моїх думках? 

     Я не знаю скільки бігав, але напевно більше часу ніж завжди. Скорочую маршрут й біжу назад до будиночка. Коли майже доходжу до будинка натрапляю на батька. Не дивно, він ще перед моїм приїздом сказав, що хоче серйозно поговорити. Підходжу ближче до нього.

-Добрий ранок,- вітається батько та простягає руку. Я пожимаю її.

-Добрий. Я так розумію настав час поговорити?- висловлюю свою здогадку. Бачу як він киває.- Я схожу в душ та прийду до тебе. 

-Гаразд, чекаю на тебе в себе в кабінеті,- кидає батько наостанок. Я заходжу в будинок і, йду одразу в душ. Скидаю речі з себе та заходжу під душ. Який кайф, коли після такої запеклої пробіжки, я нарешті можу прийняти холодний бадьорий душ. 

     Виходжу та замотую рушник на поясі. Бачу, що хлопці прокинулися. Єгор посміхається своєю божевільною і йде до мене.

-Ну нарешті чувак,- каже Карпенко та обіймає мене, стукаючи рукою по плечі.- Я думав ти вже там зі свого Лондона не вилізеш. Гаразд Дем'ян, а ти я не очікував. Думав вже не повернешся.

-Ага, я також так думав. Поки батько, як завжди не зіпсував мої плани,- кажу йому і відсуваюся. Вдягаю футболку, спідню білизну і свої чорні шорти. Єгор підіймає брову в німому запитані.- Все розповім пізніше, а зараз я поспішаю.

    Не дочекавшись відповіді виходжу з кімнати, направляюся в бік кухні. Дуже хочу кави, без неї я не можу проснутися. Коли підходжу ближче бачу знайому постать. Крадуся в заді до дівчини, і тихенько шепочу.

-Добрий ранок, колючко,- дівчина від несподіванки підстрибує. Вона обертається боляче вдаряючи мене своїм хвостом. Мушу визнати в неї доволі довге волосся, яке бляха ідеально рівне. Оглядаю її з ніг до голови та дивуюся. Дівчина в велосипедках, які відкривають вигляд на ці стрункі ніжки. А вони нічого такі.

-Якого біса ти підкрадаєшся наче злодій, нахаба?- запитує дівчина. Я помітив, що це ненормальне дівчисько любить мене обзивати. Криво посміхаюся, щось в ній є.- Чого либишся?

-Ніжки нічого такі! Ти з пробіжки?- запитую дівчину і в водночас підходжу до кавоварки. Роблю собі еспресо без молока та цукру. Не люблю солодкого, навіть скажу більше. Ненавиджу!

-Так з пробіжки, що тут дивного?- запитує. Взагалі нічого, але наскільки пам'ятаю я не бачив в нас дівчат, які бігають зранку. Не враховуючи мою сестру та Діну. 

-Нічого,- відповідаю, беру свою каву та спираюся на барну стійку. Дівчина витягує з холодильника пляшку води. Якогось біса я не можу відвести від неї погляд. Допиваю каву, ставлю чашку в раковину та йду до виходу. Батько напевно зачекався вже мене, але нехай.

   Заходжу в будинок де зараз живуть батьки. Бачу декілька викладачів. Коротко вітаю та йду на другий поверх. Де проживає моя сім'я. Бачу маму, яка пробує нагодувати Мію та водночас працювати за планшетом, але в неї це виходить дуже погано. 

-Добрий ранок,- вітаюся. Погляд мами одразу кидається до мене, вона коротко киває. Останніх 5 років мама стала дуже серйозною. Не розумію, що нажало в її голові кнопку, яку вона не вимикає. Можливо щось трапилося? На це питання я на жаль не маю відповіді. Мія посміхається своєю чарівною посмішкою та скрикує.

-Гліб! Врятуй мене, я вже не можу їсти цю гидоту,- мала показує на броколі, які мама пробує запхати їй в рота. Я посміхаюся та підходжу до неї, щоб поцілувати її милу голівоньку. 

-Обіцяю, що врятую тебе, але зараз я поспішаю до батька,- ще раз цілую її в голівоньку і, йду в сторону кабінету батька. 

    Стукаю і заходжу. На моє здивування я бачу тут ще й свого хрещеного батька. Ого, рідкість бачити самого Максима Карпенка. Відомий архітектор нарешті навідався до нас. Він посміхається мені й встає. Я підходжу ближче і потискаю йому руку, яку він мені простягнув. 

-Нічого собі, сам Максим Карпенко власною персоною,- знущаюся з хресного. Він посміхається та дивиться на батька.

-А він не змінився майже. Твоє нахабство передалося йому,- ось за що я люблю свого хрещеного батька. Він завжди може познущатися з мого батька, який тільки що пирхнув, від цього коментаря.

-Гаразд, давайте до справи,- тепер вже серйозніше говорю. Мені дуже цікаво, в чому справа. Навіщо я потрібен батькові тут?

-Так, перейдемо до справи,- почав батько. Ми з хресним сіли одне навпроти одного. Я серйозніше налаштувався, мені вже не кортить дізнатися.- Скоро 3 роки, як нас покинув ваш дідусь, батько вашої мами. Тобі вже майже 19, через пів року ти будеш повноправним власником фірми Аркадія Миколайовича. Але є одне але,- сказав батько. Цю інформацію я вже знав, дідусь завжди говорив, що залишить мені фірму. Він був не з бідних, навпаки дід мав багато грошей, які вкладав в хороші справи. Але я не знав про якесь ,,але".

-Але?- запитую в батька. Вони з хресним переглядаються, і я вже розумію що тут щось не так.

-Але дідусь вирішив, що ти повинен знайти собі другу половинку. Яка не захоче твоїх коштів, і буде з тобою до кінця твоїх днів,- сказав хресний. Що? Яка ще друга половинка? Я не збираюся одружуватися скоріше 26, можливо 27.

-Щось я не дуже розумію. Яка ще друга половинка?- дід ніколи не говорив про таке. 

-Пояснюю ще раз, коли ти вступиш в право правні права власника фірми, тобі потрібно мати дівчину. А коли тобі буде 23, ти повинен одружитися або,- сказав різко тато, він також не в захваті від такої новини. Якого біса діду? Ти не попереджав мене про таке!