Глава 5

    Перша лекція пройшла доволі добре, я майже забула про цього нахабу. Але кожний раз коли дивилася на нього, ловила його погляд на собі! Це дуже бісе! 

-Ще раз вітаю всіх вас, з першим днем в університеті!- сказав викладач, після закінчення лекції. Він хороший, і матеріал пояснює зрозуміло.- Сподіваюся, що ми з вами знайдемо спільну мову!

-Обов'язково, Петро Іванович,- зі сміхом відповіла брюнетка на середньому ряді. 

     Вона обернулася назад та почала щось мило шепотіти, цьому нахабі. Вони знайомі! Мені вже не сподобалася ця дівчина, хоча волосся в неї гарне. Кучеряве напевно, бо видно, що вона його вирівняла. Дівчина нагадує якусь надувну ляльку! Оці її губи. Фу! Не подобається мені таке. В житті таке б не зробила. 

-Сподіваюся, Дженніфер,- кинув наостанок Петро Іванович. Значить ляльку звати Дженніфер. Збираю речі та виходжу з аудиторії. Мені потрібно води, можливо десь тут є кулер для неї? Сподіваюся, що так. 

      Пройшовшися коридорами, я нарешті знайшла його. Беру паперовий стаканчик й наливаю в нього воду. Мій низький гемоглобін дає про себе знати. Чорт! В мене вітаміни закінчилися! Де я маю їх взяти? Допиваю воду та викидаю стакан, треба десь знайти пляшку води.

     В мене ще є час, тому відправляюся в пошуках якогось автомата з водою або щось такого. Гуляла я по поверхах доволі довгенько, поки не знайшла автомат з різними напоями. Мені дуже пощастило! Підходжу ближче, але мені перегороджують шлях. Плече хлопця зачіпає моє.

-Ей, акуратніше!- кажу йому. Хлопець обертається і, я застигаю на місці. Це той нахаба! До біса! Він що мене переслідує?- Ти що мене переслідуєш?

-І тобі привіт, колючко,- посміхається хлопець. Він в тій самі білій футболці, що й вчора. Значить відіпралася, або він купив собі нову.- Може це ти мене переслідуєш? Знай, колючко, за це дають статтю!- продовжує. Ні ти подивися на нього! Нахаба! 

-Слухай ти нахаба, відчепися від мене! І не потрапляй мені на очі!- випалюю і, проходжу повз нього. Зачіплюю його плече своїм, як він зробив це раніше. Підходжу до автомата та хочу купити воду, впихаю гроші, але води немає. Та що ж таке! Що за день?! 

   Нахаба підходить ближче і, б'є по автоматі. Пляшка води вилітає, і хлопець забирає її собі. Він відкриває її та п'є. Сволота!

-Дякую за воду, колючко!- кидає наостанок хлопець. Що він в біса собі дозволяє? Це була остання вода! 

-Придурок, це моя вода!- кричу йому, але він ніяк не реагує. Нахаба! Ідіот! Злодій! Що ж мені тепер робити? Я вже не встигну збігати в наш будиночок, нова лекція почнеться з хвилини на хвилину. Господи, дай мені сили ще пережити цю лекцію! 

     Спускаюся по сходах та відправляюся в аудиторію. Головне не робити дуже різких рухів, бо тоді закрутиться голова і все. Цей гемоглобін почався в мене в 13 років. Пам'ятаю як прийшла тоді з фізкультури, ми здавали нормативи, і мені було погано. Голова почала надто кружляти, а коли на уроці вийшла до дошки то остаточно впала. Що тоді відбувалося не знаю, бо була в відключці. Пам'ятаю, що мене тоді одразу віднесли до медсестри. Вона звичайно зробила все що могла, але сказала бабусі з дідусем відвести мене здати аналізи. 

     Я тоді добряче всіх налякала. На другий день бабуся відпросила мене, і ми пішли здавати всі потрібні аналізи. Наш сімейний лікар сказала, що в мене сильно понижений гемоглобін, і в дорослому віці це буде трішки небезпечно, якщо не приймати вітаміни. З того дня я весь час приймала вітаміни. Але коли мені було 15, це повторилося. Це було в Лондоні, я гуляла тоді з Віолою, і через деякий час до нас приєднався Даня. Пам'ятаю, що ще зранку помітила, що мої вітаміни закінчилися, але пообіцяла собі купити їх пізніше. 

      Я тоді встала занадто різко з лавочки, і все. В голові закружляла й моє тіло почало м'якшати. Відтоді пообіцяла собі, ніколи не відклади покупку ліків! Заходжу й одразу помічаю, що на моєму місці сидить цей нахаба, а біля нього зібралося доволі багато народу. Помічаю його погляд на собі, зараз як ніколи хочеться його обізвати всіма некультурними словами! Місця майже немає, тому сідаю на ряд нижче від цього нахаби. 

-Гліб, а чому ти мені не повідомив, що приїжджаєш? Я б тебе зустріла,- почула я в заді неприємно писклявий голос дівчини, від якого скривилася. Боже, що ж це таке? 

-Дженніфер, навіщо? Я б все одно добрався на своїй машині,- відповів нахаба. Значить його звати Гліб, а ось цей писклявий голос дівчини належить Дженніфер. 

   Двері в аудиторію відкриваються і заходить Андрій Романович. Ого, я здивована. Він що викладає в цьому університеті? Не знала.

-Всім привіт. Мене звати Андрій Романович Алчевський, і я веду історію держави й права України,- сказав чоловік. Мені здається, ця лекція буде цікава.- Зараз я виведу на дошку презентацію, і ми з вами почнемо. 

-Чувак, а я й не знав, що твій батько веде лекції,- чую краєм вуха, що сказав якийсь хлопець. З нами вчиться син Андрія Романовича? 

-Ден, та я й сам не знав,- відповів нахаба. До біса! Він Гліб Алчевський? Син Андрія Романовича Алчевського? Що? 

     Гаразд, спокійно! Зосередься, Кіро! Сама лекція була просто прекрасно зрозуміла, Андрій Романович чудовий викладач. 

-Ну тепер зробимо невеличке опитування,- сказав чоловік. Всі навколо почали метушитися, вони напевно такого не очікували. Та я й сама не очікувала. 

    Андрій Романович почав ставити запитання. І на одне запитання ніхто не відповів, тоді він звернувся до мене.

-Кіро, можливо ти знаєш відповідь? Тільки підіймися,- сказав чоловік. Я не очікувала, що він звернеться до мене, але гаразд. Я знаю відповідь на це питання. Підіймаюся занадто різко, і дуже шкодую, бо в очах починає темніти. Моє тіло надто слабне і я чую тільки віддалені голоси. 

-Кіро... З тобою все гаразд?- це останнє, що я чую. Далі темнота, і відчуття чиїхось рук на моєму тілі.

***

    Я не знаю скільки часу, була в відключтці. Прокинулася я вже в якомусь кабінеті. Мої повіки надто важкі, і я ледве відкриваю очі. Це кабінет медсестри!