Глава 3

Гліб

    Сідаю в машину знервований. Як вона мене збісила! Ненормальне дівчисько! Божевільна!

-Чувак, все нормально?- запитує Дем'ян, з переднього пасажирського сидіння. Ні бляха, не все нормально!

-Дістань з мого рюкзака запасну сіру футболку!- не відповідаю на його запитання. Мою футболку потрібно терміново кину в пральну машинку, а до університету їхати ще годину, може більше.

-Окей. Не психуй!- обертається, щоб дістати рюкзак.- Це через те дівчисько?- запитує друг, посміхавшись. Дем'ян мій найкращий друг дитинства, ми з ним і в вогонь, і в воду. Але інколи він мене бісе своїми питаннями. Невже важко помовчати, тих довбаних п'ять хвилин? 

-Дем'ян помовчи! Краще витягуй скоріше! Бо до мене вже прилипла ця футболка!- мене вже все навколо лютує. Це дівчисько приносить божевільні емоції! Бачу, що він нарешті витягнув футболку. Швидко скидаю цю і, одягаю сіру. 

-Що в вас там сталося?- знову запитує, коли ми виїжджаємо з паркованого місця. Знаючи його, він ще не скоро відчепиться від мене! 

-Нічого нормального! Ти уявляєш, ця божевільне дівчисько перша налетіла на мене! Це було, по-перше!- починаю розповідати. Мені треба виговоритися комусь або я зійду з розуму. 

-А по-друге?- запитує обережного друг. Дем прекрасно знає, що коли я на емоціях, мене краще не чіпати.

-А по-друге, Дем. Вона не захотіла навіть просити вибачення, за те що вилила свій напій на мене! Це нормально?- запитую і, повертаю голову до Дема. Він посміхається.- Чого либишся? 

-А тепер я тобі скажу,- починає говорити після мене.- По-перше, перестань вже нарешті називати мене Дем! Це тільки для моєї принцески!- посміхаюся при згадці своєї молодшої сестрички. Коли їй було 1 рік, вона тільки починала розмовляти. Ім'я Дем'ян було для неї дуже важке, тому вона і скоротила його до Дем. Зараз їй 5 і, Мія прекрасно розмовляє, але все одно називає його так. Та й ми почали за нею скорочувати це ім'я.

-А по-друге?- повторюю його запитання. 

-А по-друге, мені здається, що це доля. Знаєш не кожна перша зустрічна, зможе вивести самого Гліба Алчевського,- посміхається гад. 

-Доля- дуже зручне слово, для тих, хто ніколи не приймає рішення!- кажу другові. Посміхаюся, коли бачу як він закочує очі. 

-Ну ти й зануда Алчевський! З тобою навіть пожартувати не можна!- відсахується. Образився бідний. А я що не правду сказав? Часом не він, поки ми жили в Лондоні, міняв жінок кожен день? І кожна для нього була долею! Маячня! Не вірю я в долю.

-Ось ти говориш ,,якщо доля, то зведе", а я говорю ,,немає долі, є 2 людини, які якщо захочуть, перевернути весь світ заради один одного, вони його перевернуть",- якось ці слова сказав мені дідусь. Він був єдиним хто мене розумів. Але його смерть перевернула моє життя верх дном. 

   Досі не можу прийняти це. Таке відчуття, ніби зараз приїдеш і, тебе зустріне він. Запитає, як жилося. Думки про дідуся занадто захопили мене і, я навіть не помітив як ми майже під'їжджали. Заїхавши на подвір'я нашого університету, я побачив багатенько людей. Звичайно в більшості всі сьогодні приїжджають. Зупиняю машини, відчіпляю пасок безпеки та виходжу на вулицю.

-Гліб!- обертаю голову на цей ангельський голос. Я виставляю руки й бачу, що моє ангелятко біжить до мене. Мія стрибає на мене і я починаю кружляти. Як я давно її не бачив. -Ти приїхав! Я так тебе чекала!

-Я приїхав, моє ангелятко і, з не пустими руками. Але це пізніше, добре?- запитую на що дівчинка киває. Вона в білому літньому сарафанчику. Її улюблений. З двома колосками, які розпатлані. Мія сто відсотків вже десь бігала. 

-Моя принцеско! Ходи до мене,- простягає руки Дем'ян, а та охоче вилазить з моїх обіймів. Він прижимає її тендітне тіло до свого накачаного. Не уявляю, як в майбутньому буду знайомитися з її хлопцями. 

-Дем! Я так скучила!- прижимається до нього ще дужче.

-Я теж моя принцеско. Я привіз тобі подаруночки, які обов'язково разом розпакуємо,- говорить друг. Очі Мії починають світитися цією маленькою радістю, як же мені її не хватало. Цього ангельського личка.

-Привіт,- чую ззаду тихий голос. Обертаюсь та бачу Маю. Моя молодша, на один рік, сестра. Дівчина посміхається і це рідкість.

-Привіт,- обіймаю її. На зріст Мая дуже низенька. Я метр дев'яносто, а вона метр сімдесят, можливо і менше. Комусь напевно здається, що вона доволі висока, але це не так. Дівчина дуже тендітна, худа, з довгим світло-коричневим волоссям. Мая є доказом доброти. Її чисте сердечко не для цього світу. 

-Я дуже сумувала за тобою,- зізналася сестра. Мая і Мія єдині заради яких я можу віддати все. Їхні личка, їхні сердечка.- Я тобі маю дещо розповісти,- вислизнувши з моїх обіймів, вона заправила передні пасма за свої милі вушка. 

-Що?- запитую. Вона мене заінтригувала.

-Ти ж знаєш мама завжди була проти, щоб я поступила на журналістику,- почала. Так, мама завжди говорила їй, що в неї не вийде, що це дуже важка робота. Але наша Мая має талант писати статті, в неї вони неймовірні. Одного разу в школі вона написала статтю для конкурсу, добре не пам'ятаю, що це був за конкурс. Але суть не в цьому, суть в тому, що вона його виграла. І ця стаття цілий тиждень висіли на дошці найкращих. - Цього літа, коли я сказала, що буду поступати, вона знову заборонила мені. Але я не звернула на це увагу, набралася мужності й, склала екзамени!- продовжила Мая. Я не очікував такого, вона ніколи не йшла проти слова мами. 

-Мая я в шоці! Ти пішла проти слова своєї матері?- запитав Дем'ян хихотячи, Мія напевно вже побігла до мами, бо я ніде її не бачив. Обернувся назад до сестри й побачив, що та опустила очі, їй ніколи не було приємно, коли над нею глузували на цю тему. 

-Дем'яне!- загрозливо загарчав я. Ніхто не сміє, навіть він, ображати її.

-Гаразд, Май я пожартував!- усміхаючись відповів. Дурний жарт, я йому ще його нагадаю!

-Та ні ти правду говориш. Тільки ти ще мав додати, що Мая Алчевська наївна ідіотка та дівчина, яка не може дати відсіч!- тремтячим голосом відповіла сестра. Якщо вона зараз розплачеться тут, я вб'ю його не задумуючись! Дівчина розвертається на п'яточках і біжить.