Глава 2

  Наступних пів дороги я проспала. Прокинулася тоді, коли почула голос Аркадія. 

-Кіро Іванівно, ми на місці,- підіймаю голову в верх і, зразу хочеться кричати від того як затерпло моє тіло, а особливо шия. Мій погляд зупиняється на будівлях. Чотирьох будівлях!

   Щонайбільша з них стоїть посередині. Я виходжу з машини, забираю свій рюкзак та беру в одну руку ноутбук. Бачу, що вже Аркадій Миколайович витягнув мою валізу. Підходжу ближче до нього і, забираю від нього її. 

-Ну що ж Кіро Іванівно, хорошого навчання. Бувайте,- сказав посміхнувшись чоловік. З ним було доволі цікаво їхати.

-Хорошої дороги Аркадію Миколайовичу!- відповіла я та попрямувала вперед. Зараз в мене є можливість оглянути місцевість. Будівля та, що була посередині виглядала доволі сучасно. Біля неї поблизу знаходиться менша будівля, за розміром вона як невеличкий готель. Навпроти неї стоїть ще дві будівлі, вони вже не такі великі, як ті інші. Звичайно ця територія обгороджена, а далі за цим обгородженням знаходиться ліс. Цікаво. Ще раз оглядаю все навкруги та, бачу, що з одної будівлі виходить жінка. Вона прямує до мене, якщо я звичайно не помиляюся. На вигляд років 38, можливо більше, волосся ледве доходить до ключиць, струнка, ростом не дуже висока. 

-Добрий день. Ти Кіра, так?- одразу запитує. Голос в неї холодний і, від самої жінки відчувається впевненість й жорстокість.

-Так. А ви...?- не дуже добре розумію хто це, мене тут мав чекати Андрій Романович Алчевський. 

-Я Дана Богданівна Алчевська,- відповідає жінка. А я тільки зараз розумію, що це його дружина. Як я могла її забути? Вони ж майже на кожній фотографії разом.- Тебе мав зустріти Андрій Романович, але в нього виникли термінові справи, тому замість нього я. Зараз я проведу тебе до твоєї кімнати, а далі прийде наш заступник по виховній роботі. Марія Петрівна проведе тобі екскурсію та покаже, що де є,- договорила жінка і, пішла вперед. Я взяла свою валізу й пішла за нею. Вона повела мене в будівлю, яка стояла поблизу неї. Як я вже говорила, на вигляд цей будинок, як готель. Ми зайшли в будівлю і, одразу помітила, що не я одна приїхала сьогодні. Дана Богданівна підійшла до сходів і, почала підійматися. 

-Твоя кімната буде знаходитися на другому поверсі. Також в тебе буде дві сусідки по кімнаті,- промовила жінка. Коли ми піднялися на другий поверх, вона звернула на право, і відчинила двері, що були зліва. Я ще раз оглянулася на зад, будинок виявився вдвічі більший, ніж мені здавалося на дворі. Також тут все зроблено стильно та дуже сучасно. Навпроти кімнати в якій я буду жити, стоять сучасні прозорі поручні. Дуже цікаво, думаю Віолі тут би сподобалося. 

-Кіро, ти йдеш? В мене немає багато часу,- незадоволено промовила Дана Богданівна. Одразу розумію, що вже довго роздивляюся все тут. Проходжу в кімнату і, одразу все роздивляюсь. Кімната не дуже велика, але місця достатньо. Тут чотири односпальних ліжка, два робочих столи і, дві шафи. Також тут є велике дзеркало.

-Тут твоє ліжко,- жінка показує на ліжко, яке стоїть ближче до вікна. Визнаю, тут доволі гарно! Підходжу ближче до нього і чую, як хтось заходить в кімнату.

  Обертаюсь й бачу дівчину. На вигляд їй стільки ж років, як і мені.

-Добрий день Діно Богданівна,- вітається дівчина й дивиться на мене. 

-Добрий день,- відповіла та і, обернулася до мене.- Знайомся Кіро, це Діна. Вона твоя сусідка по кімнаті.

-Привіт,- вітається перша. А вона мила та голос в неї ніжний.

-Привіт,- відповідаю й простягаю руку, яку вона пожимає.

-Гаразд, ви тут знайомтеся. Через хвилин 20 Марія Петрівна буде тут,- сказала Дана Богданівна. Коли вже виходила з кімнати раптом зупинилась.- Кіро, нагадай мені, будь ласка твою фамілію.

-Агеєнко!- без вагань відповіла я. Жінка раптом зупинилась, і завмерла. 

-Агеєнко?- перепитала Дана Богданівна, якось здивовано. Вона не почула, чи що?

-Так Агеєнко! А що?- відповідаю. Уважно придивляюся до неї. Ще буквально недавно вона, була впевнена в кожному своєму слові, а зараз здається якоюсь дивною. Вона що, розгубилася? 

-Нічого, нічого. Гарно дня, дівчата!- вона поспіхом попрощалася й, вийшла закривши за собою двері. Я розвернулася і, скинула свій рюкзак й поклала ноутбук

-Вибач, але мені здається, що вона розгубилася?- запитує дівчина, вона повертає голову в мій бік і, зацікавлено дивиться.

-Що ти маєш на увазі?- запитую. Вона напевно також помітила, як жінка напружилась коли почула моє прізвище.

-Те що, Дана Богданівна надто здивувалася твоїй фамілії та навіть розгубилася. Такого ще не було,- відповіла Діна. Те що вона тільки що сказала також мені здалося дивно.

-Не знаю, -відповіла сухо. Мені здається, чи вона пробує зі мною більше поспілкуватися? Я звичайно не проти, але точно не зараз.

-А ти на який факультет, приїхала навчатися?- через пару хвилин мовчанки, запитує знову. Я так розумію, вона не відстане від мене.

-Юридичний. Ти?- мені справді стало цікаво, на кого ж вона навчатися буде.

-Дизайнер одягу! З дитинства мріяла!- відповіла Діна. Я обернулася до неї та побачила, що вона замріяно дивиться в верх. Ця дівчина на вигляд дуже хороша. Я ще не знаю її так добре, щоб точно сказати яка вона.- Але мені здається, що в мене не вийде.

-Знаєш Діно, на вигляд ти дуже вродлива та мила,- зараз я сказала чисту правду. Я пройшлася ще раз поглядом по ній. В неї дуже красиве коричневе волосся, яке дуже гарно вкладене! Неймовірна фігура, та й самий стиль одягу чудовий! А ще в неї такі красиві очі! Я давно не бачила такого насиченого коричнево-зеленого кольору. Хоча я сама брюнетка з карими очима.- А ще я не знаю тебе, але мені здається, що ти не з тих хто здається. Головне вір у себе і все вийде! 

 Далі ми не говорили, чому я трішки рада. За цей час я встигла розкласти половину речей на полички, у вільній шафці. Коли клала останню пару джинсів, почула стук у двері. 

-Можна?- запитала жінка, просунувши голову в нашу кімнату. Це напевно Марія Петрівна.