Глава 1

  Пробіжка як завжди виявилась легкою і, спокійною. Повернувшись додому, я одразу почула з кухні обурені голоси бабусі, дідуся і, ще когось. Коли зайшла, побачила тітку Ніну. 

-Добрий ранок!- привітавшись, я пішла ставити чайник.

-Привіт Кіро!- відповіла тітка Ніна, яка пила чай. Вона завжди приходить до нас зранку, щоб попліткувати з бабусею.

-Щось трапилося? Що ви так буйно обговорювали?- обернувшись бачу незадоволене лице діда.

-Трапилося Кіра, трапилося! Сестра твоя ненаглядна приїжджає!- буркнув дід. Я від почутого ледь чашку не впустила. В сенсі приїжджає?

-В сенсі? Віола?- я щось зовсім нічого не розумію. Вчора розмовляли і, нічого такого не було. Все було супер. Що могло статися за цю ніч?

-А яка ще? Ні ну ти дивись на них! Мене задовбали ваші вибрики!- почав підвищувати тон.- Спочатку ти приїжджаєш, потім Віола, що далі? Данило вернеться? Дзвони до неї та питай, якого милого намилилась сюди.

-Іване, припини! Може щось трапилось, а ми не знаємо. Зіронько, подзвони до неї запитай, що сталося,- просячи сказала ба. Я досі не можу відійти від того, що Ві приїжджає. Що їй тут робити? Що там сталося?

-Гаразд ба, я наберу її. Як щось дізнаюсь розповім,- мене не полишала думка про цю дивну новину. Чому вона так різко захотіла приїхати? Вчора все було прекрасно, сміялись як завжди, говорили, а тут приїду. 

***

   Допивши каву біжу в душ. Через деякий час, після душу, йду сушити волосся та приводити себе до ладу. Зібравшись, дзвоню до Віоли. Один гудок, другий, третій, четвертий, не підіймає. Дивно, сестра завжди, в будь-який час підіймала  телефон. 

-Гаразд, наберемо до Дані,- говорю сама до себе. Один гудок, другий, третій, четвертий, п'ятий. 

-Та, що таке? Чого ніхто не відповідає?- починаю злитися. Що там в біса відбувається?

-Кіро! Водій приїхав,- чую голос діда здалека. Розумію, що вже час. 

   Закинувши рюкзак на одне плече, беру валізу та виходжу з кімнати. Вперше в мене таке відчуття, ніби щось станеться, або зміниться, дуже дивно. Вийшовши з будинку бачу, що grand-père(з Фран. Дідусь) та grand-mère, стоять біля паркану. В руках в неї бачу лоточки, вона сто відсотків щось приготувала! Підходжу ближче до них, щоб попрощатись. Зараз тільки помітила чоловіка, який потиснув дідові руку. Це напевно водій. 

-Я так розумію, ви Кіра Іванівна?- запитав чоловік, на вигляд років 45-50. В елегантному чорному костюмі. Цікаво йому жарко не буде? На сьогодні передавали сонце.  

-Так. А я так розумію, ви той самий водій, який сьогодні мене везе?- відповіла я посміхнувшись.

-Так! Мене звати Аркадій Миколайович. Можна просто Аркадій,- відповів з посмішкою Аркадій, простягнувши руку.

-Приємно познайомитись, Аркадій Миколайович,- привітно посміхнувшись я потиснула її.

-Аркадій, ви головою відповідаєте, за rayon(Фран. Промінчик)- серйозним тоном відповів grand-père. Я люблю його всім серцем, він з бабусею і, двійнятами, єдині люди, які розуміють мене. Бачу як Аркадій Миколайович бере мою валізу, та несе в багажник. Я обертаю до своїх й на очі навертаються сльози. Якого чорта? Ти ж не їдеш на все життя, тай зідзвонюватись будемо. 

-Ти тільки дзвони нам, і пиши,- бабуся витирає сльози, а я підходжу й обіймаю її. Мені буде її не вистарчати.

-Ну grand-mère, не плач!- відсторонююсь від неї та витираю її сльози. Дивлюсь на діда і, бачу ту саму тугу, що і в ба.

-Дід, ти соплі хоть не розпускай!- підходжу до нього та обіймаю. Grand-père притискає мене до себе, наче зовсім не хоче відпускати.

-Агеєнко не розпускають соплі!- серйозно відповів той. Я посміхнулась, звичайно, полковник поліції і буде розпускати соплі? Ніколи! Постоявши ще трошки в обіймах дідуся, я вибираюся з них. 

-Гаразд, не переживайте, зі мною все буде добре. Я ж Кіра, та щей Агеєнко!- говорю з гордістю, що викликає в них посмішку.- Обіцяю телефонувати та писати,- договорюю, а всередині таке відчуття нібито прощаюсь назавжди. Ще ніколи такого не було, навіть коли їхала в Лондон. А тут таке відчуття, наче... Наче цей день змінить все моє життя! Поправляю рюкзак на плечі та прямую до машини. Відкриваю дверцята до заднього сидіння, кладу рюкзак та лоточки, які дала мені бабуся. Обертаюсь назад до своїх. Дідусь обіймає бабусю, все як в романтичних фільмах, книгах, історія. Дивлюсь на подвір'я, будинок й розумію, що вони єдині бачили мене справжню. Заплакану, веселу, сумну, злу, щасливу, люблячу. Різну, просто тупо різну! Було боляче знову їхати від рідних, з двійнятами ще болючіше було. 

  Четверо людей, які замінили мені всіх. І батька, і мати, і рідних братів з сестрою. Багато хто шкодує, що народився в такій то сім'ї, але я ні каплі. Моя сім'я це те, що дасть мені вистояти там, де я не вистояла б одна. 

  Махаю на прощання і, сідаю в машину. Відчуття болю та суму, поселилися в моєму серці. Водій заводить машину і, ми рушаємо. 

 Київ столиця України. Центр краси. Туди куди я їду, знаю одне. Навколо нього ліси і, це як табір на вигляд, чи щось такого. Перший раз в житі таке чую.

***

  Перших три години, вивчала юридичний факультет. Мені досі в голові не вкладалося, що я нарешті їду в університет, щоб вивчитися на омріяну спеціальність. Я так мріяла про це. В нас з матір'ю це напевно спільне. Вона адвокат, яка дуже популярна зараз в Лондоні. 

  Не можу втримати свою цікавість і, заходжу в пошук. Вбиваю, Єлизавета Агеєнко. Про неї стільки нових статей, руки самі по собі тягнуться, щоб відкрити недавні. Хоча подумки наказую собі не робити цього.

  Заходжу на сайт <Кримінальні новини>, де мені вибиває стаття про неї.

  Єлизавета Агеєнко, всім відома адвокатеса. Сьогодні, як завжди довела, що жінки мають такі самі права, як і чоловіки. І що будь-який кримінал, карається статтею. 

  Недавно адвокат взялася за справу молодої жінки, яка звернулася до неї з проханням. Взявши інтерв'ю у неї, жінка цитує:,,Я звернула до Єлизавети, з проханням захистити мене та моїх дітей, від чоловіка тирана. Який не раз знущався з нас."