Божевілля незабуття

Він сумував, коли стояв над місцем, де вона йому сказала «прощай». Над прірвою було тихо й вітер шумів листям осінніх дерев. Вони летіли у низ, кружляючи востаннє, перед густою темрявою та холодом. Вона дала йому на прощання свій срібний медальйон – там, де вона й пусте місце для фотографії. Медальйон тягнув його в землю. Потім він довго дивився в прірву й вона заглянула в нього, роздираючи його тонкий світогляд своїми холодними кігтями. Повернувся іншим – холодним і мертвим, ніби ворон, який прилетів з того світу на світанку зимового дня в темний сосновий ліс. Він співав пісні про країну смутку, коли рвав квіти над прірвою. Кидав у неї троянди і сміявся. Кидав бокали з вином і плакав над камінням, розводив вогнище і кричав у темряву. Потім він видовбав собі там печеру й жив у ній, але коли викопав собі могилу, облив себе маслом, підпалив і кинувся каркаючи з лопатою вниз.

Йогонес де Сіленціум

Подобається

#4867 в Сучасна проза
#5082 в Різне

У тексті є: ліс, смерть, втрата

Відредаговано: 10.06.2018

Додати до бібліотеки

Поскаржитись