Божественний суд

– Ти Катю не бачив? – запитав мене короткострижений гевал. Перед цим гевал пробіг повз мене, а потім різко обернувся, ніби щось згадавши, і поставив це запитання. Я, звісно був трохи ошарашений: Катю? Чи не бачив? Яку саме Катю? Коли? У мене є три знайомі дівчини з іменем «Катя», але із жодною з них найближчим часом не планувалося пересікатися, та й гевал був мені абсолютно незнайомий. Тому я видав із себе цілком очевидне:

– А?

– Я питаю: чи ти Катю не бачив? – перепитав мене гевал. Він явно квапився і тому нетерпляче чекав на мою відповідь. Тож я вирішив не тягнути і відповісти чесно-нейтрально:

– Ні, не бачив.

І це з мого боку було чистісінькою правдою, адже з однією з Кать крайній раз я бачився на тренуванні аж місяць тому, а з іншими – ще довше. Гевал розчаровано махнув рукою і швидко почимчикував далі – в країну гевалових термінових справ. Я ж погріб у протилежному напрямку, обмірковуючи цей випадок.

Було цілком очевидно, що гевал мене із кимось сплутав, у чому немає нічого дивного, і питання насправді адресувалося не мені. Адже мої дорогі батьки не нагородили мене ні римським профілем, ні гострими вилицями, ні будь-якими іншими видатними ознаками зовнішності. Простий хлопець із русявим волоссям із звичайною зовнішністю у віці Брюса Лі, яких всюди повно. Може борідку відпустити, щоб хоч якось виділятися, – подумав я, але відкинув цю блаж. А разом із тим, у думках я поринув до випадку минулорічної зими, коли по роботі мав зустрітися із одним чоловіком на виході зі станції метро «Позняки». На моє питання по телефону як він виглядає, аби я його швидше запримітив у натовпі, той безхитрісно відповів: «Я в чорній куртці та в чорних джинсах». «Еге, – подумав тоді я, – Ну ти, паря, даєш! Взимку, у чорній куртці та ще й, тільки подумати, у чорних джинсах! Ого, паря! Та ти кічмен номер один на всій території Києва та Київської області!» А все ж, якщо ти не переховуєшся, іноді не хотілося б бути людиною без особливих прикмет.

Я якраз підходив до магазину, куди й прямував у свою обідню перерву, тому й відволікся від цих думок. Біля дверей магазину, обпершись на поручні сходинок, стояла дівчина. Висока, певно що зростом під 180 см не менше, худорлява, із смаглявою шкірою. Образ доповнювала стрижка-каре чорного, як смола, волосся та родимка на лівій щоці. Ось така дівчина як раз легко впадає у вічі людям. Мій дядько називав таких «дівчатами південного типу», хоч я зовсім не впевнений, що таке визначення дійсно існує і, якщо існує, що він правильно його вживав. Одягнена ж вона була в простеньку коротеньку сіру футболку із написом білими літерами латиницею, на якому я, звісно, не зафокусував увагу, й світло-сині джинси, які облягали довгі ніжки. Взута ж була в такі ж прості білі з чорним кеди.

Дівчина явно нудилася, але, побачивши мене, відразу оживилася:

– Ось ти де! Набридло вже на тебе чекати. Ходімо – у нас справи.

«Що за на…, – промайнуло, – вже двічі за день мене з кимось плутають!» Хоч цей другий раз був набагато кращим – дівчина, на відміну від гевала, була явно симпатичнішою, і це давало шикарний привід, щоб з нею познайомитися. Доки я роздумував, що краще відповісти, вона, не чекаючи на відповідь, швиденько підскочила до мене й взяла за руку. Далі було світло, дуже яскраве світло. Світло, яке повністю засліпило мене…

До тями я прийшов у кімнаті, чиї стіни були зіткані з безмежного яскравого проміння. Сидів я на ослінчику посеред цієї дивної кімнати, а навпроти стояв темний робочий стіл, на якому розмістилася вже знайома мені дівчина і погойдувала схрещеними ногами. За кілька метрів у пів-оберта до нас стояло розкішне крісло в стилі ампір, у якому сидів довготелесий чоловік. Чоловік мав також видовжене лице, довгий з горбинкою ніс та короткострижене сиве волосся. Вбраний був у темно-синій костюм-трійку із брунатною краваткою та золотистим затискачем до неї. Сидів цей чоловік, заклавши ногу за ногу, схрестивши пальці, й вдивлявся кудись у незвідану далечінь. Сам він не рухався, а очі його жодного разу не кліпали, і лише крильця носа доводили, що він дихає, а, значить, це жива особа, а не воскова фігура. Вся обстановка разюче нагадувала епізод із «Матриці», в якому Морфей замоложував молодого недосвідченого Нео…

Дівчина церемонно сплеснула руками й промовила до мене:

– Очуняв? Ну що ж, тоді розпочнемо… Вітаю, вас було обрано в якості присяжних для участі в Божественному суді. Вас буде залучено до розгляду справи, і Ви маєте справедливо, безсторонньо та своєчасно розглянути й прийняти рішення з дотриманням засад і правил  Божественного судочинства, які будуть далі доведені до вас, кожному в індивідуальному порядку. Головує суддя почесний архистратиг Рафаїл, – дівчина церемонно кивнула у бік довготелесого, – у даному процесі я буду виконувати обов’язки пристава. Звертатися до мене можна просто – Катя. А зараз приступимо до індивідуальних пояснень та інструктажу.

Запала тиша. Я зовсім не довго, хвилин п’ять за відчуттями, йорзав на незручному ослінчику й намагався зібрати почуте до купи, зокрема те, що дівчину звуть Катя. Нарешті я видав перше основоположне і найважливіше для мене питання:

– Це якийсь глюк? Чи прикол?

– Ні, не глюк і не прикол. Ти зараз, котику, знаходишся в юридичному відділі Божественної канцелярії, на попередньому інструктажі. Так, з чого б почати – з історичної довідки чи з демонстрації? Давай почнемо з демонстрації… – дівчина клацнула пальцями. Частина підлоги поряд зі мною розсунулась і у прямокутній проймі я побачив землю, якою б вона виглядала зверху, з висоти птаха. Внизу над землею пропливали хмаринки і навіть із шумом під нами пролетів літак. Через пройму долинав холодний вітер.