Частина 2. Прихід на банкет.

Покинув я свої палати і вийшов у небесний сад. Звідти видно усі землю: і Урігу і небесну рівнину, де мої діти панували, її Армінською народи величали. Насправді ж мав це бути рай. Рай для тих, що вже померли, ніякої Криниці Душ. Це мало бути місце упокою тим, що більше не бажали відродитись чи в лави воїнства мого війти, а не поділене поміж дітьми моїми володіння, що смертним віддали лише Хурнора дім.

Окинув поглядом я знов усе довкола, зітхнув від горя і пішов. Пішов у небеса понад горою, у порожнечу що ховалась за блакиттю, де на мене чекав друг. Ну, не зовсім друг мені він, а скоріше то старий знайомий, що намагався вкрасти в мене світ. Звуть його Каранамгаром, задирака серед всіх. Чекав мене він на межі Уріги, обпершись на уявний стовп. Як завжди високий, статний, на плечах лежав великий плащ, весь у дранні, немов малий крадюжка, ну богом ніяк його не назвать. Каптур ховав його обличчя і лиш очі блищали у темряві цій. Блакитний блиск і лазурне пасмо, все що бачили усі. Не любив Каранамгар показувати своє тіло, ніби сам соромився його. Я і досі цього не розумію, але й осуджувати не збираюсь, це його вибір, як не як.

-Урлан. Я вже на тебе зачекався. Невже лиш щойно ти отримав листа? – незадоволено спитав творець знайомий, не піднімаючи очей. – Чому мовчиш, старий?

-Задумався я над твоїм питанням. Хіба лист мав прийти раніш?

-Цього листа я отримав вже десять днів назад.

-Ох, навіть так? Не знаю я, чому листа отримав пізно. Можливо, вислати забув з знайомих хтось.

-Спитаємо потім. Пішли, всі вже почали збиратись.

Каранамгар розім’яв свої широкі плечі, встав біля мене і пішов. Пішов в глибини всесвіту безмежні, а слідом за ним я. І йшли ми довго, зо два тижні, аж раптом серед тишини появилась будівля. Скромна халупка, яка зовсім не схожа на банкетну залу, а за димаря все чадив чорний дим. Це була в’язниця. В’язниця одного з моїх синів, про якого вже забули в світі смертних, по Еморасовій вині. З сумом на цю картину подивившись, зламати гріб цей є не в силі я, довелось мені із сином знов проститись і йти далі за творцем життів.

-Ти чого там зупинився? Що бачив у тій халупі?

-Один з моїх синів ув’язнений сидить там. Та сили, щоб зламати сю в’язницю не маю я. Для цього треба заплатити багатьма життями, сотворити ритуал, що душу в чорний офарбує, чого дозволити собі не можу я.

-Тц. Дурень ти. Наробив сам собі біди, хоча міг самостійно світ створити.

-Але як довго це було би, а? Як довго я його творив би, як сумно було би бути в самоті?

-Все ліпше, аніж зараз боятись власних творінь. – зауважив Каранамгар, стискаючи свої кулаки щосили. – Пішли. Нам вже недалеко йти до зали.

-Буду надіятись, що ти правий. Останній раз повинен був я цілий рік блукати в темноті, щоб віднайти це місце збору.

Каранамгар лиш хмикнув злісно, обернувся і пішов. Я ж слідом за ним лиш крокував. І у мовчанні йшли ми дні і ночі, пройшло чимало довгих діб, і ось знайшли ми ту обитель, в якій бенкетував нарід. Я здивувався тому, що побачив. Це був не замок всіх богів і навіть не творців палац, а лише таверна невелика, в якій гудів камгарський «вальс». Не знаю я, чому його так називають, бо це музика для усіх усюд. І швидка, і жвава та жива, прекрасніша за усі вальси і суровості в ній небува. Не личить цим «величним» слухати мелодію таку. Вони завжди любили марші, вальси, щось величаве було в їхньому смаку.

Таверна ця доволі звично виглядала. Наче та, що стояла край доріг. Невеличка, вся така собі брудна, запахом тютюну гатило звідти, наче з церкви що кадилом тхне. Алкоголь, тютюн і їжа утворили неповторний аромат, та тільки ось не люблю я таких містечок. Чистоту і спокій лиш шаную я.

-Це точно дім той, в якому наша зустріч? Не схоже це на минулі обителі богів.

-Воно й не може бути схожим, оскільки цю таверну з свого світу витягнув Нанкрест. Він так любить жити серед смертних, особливо простолюдинів, оскільки в них «щасливе життя», що навіть власний дім зробив схожим на дерев’яну хижку, зробив безсмертною людську жінку, одружився на них згідно з законами смертних і тепер має п’ять діток наполовину богів. Як гидко. Ліпше вже було Мігерою спати, аніж з смертною.

-Не говори такого, Каранамгаре. Богиня Мігера то створіння страшне, ліпше вже з бородатими гномів жінками кружляти, ніж з цією… кхм, не будемо говорити про неї погано.

-Пх. Пха-ха-ха! Урлане, не думав я, що ти можеш проти когось висказатись ще й так жорстоко. Зазвичай ти притримуєшся нейтралітету у незручних питаннях і взагалі намагаєшся нікого не образити.

-Я радий, що зумів тебе розвеселити. Просто ніде більше правди діти, бо все ж таки Мігера є страшна.

-Ви чого тут патякаєте, а? – пролунав раптового низький голос, змушуючи нас на хвилечку завмерти. – Заходьте, любі гості! Язиками молоти можете і в таверні.

-Нанкресте, давно не бачив я тебе. Вітаю з зібранням богів у твоїм домі. – одразу сказав я, склавши руки у вітанні.

Низенький чоловік постав переді мною, м’язисті руки і кругленький живіт, борода вся в пиві та цибулі, а за вухом бачив я часник. Нанкрест – це бог був товариський. Любив і випить, й закусить, та тільки ось не дбав про світ свій. Лише спостерігати він хотів. Все краще, ніж творити зло для втіки, але я його не розумів.