Частина 1. Монолог Урлана.

Безмежний всесвіт здається таким порожнім, коли ти знаходишся серед його вічної пітьми і лише десь далеко видніються самотні зорі, що не можуть освітити ту темряву між світами, з якої появились усі ми: боги, світи, люди і звірі. Вона непорушна, бездонна, змушує навіть богів відчувати себе маленькими мурашками, але неймовірно прекрасна і таємнича, чим манить до себе. Змушує нас намагатись пізнати її глибини, таємниці її. Проте, як говорив мій друг один, з яким я ще не мав честі познайомитись особисто: «Не забувай, що коли ти вдивляєшся у безодню… можна і осліпнути від її неймовірної краси». Так, осліпнути. І сліпців цих є не один і не два, як серед смертного люду, так і в рядах творців світів та долі. Мені ж пощастило не осліпнути від цієї краси, але у свою чергу я поніс велику кару за непомірні амбіції. Так, кару, але я все ще пам’ятаю, що значить бути милосердним, у той час як інші забувають про це, оп’янівши від влади над долями смертних.

Безліч світів було створено богами, їх стільки же ж, скільки й на небі зірок, але кожен відрізняється від іншого. Стільки же ж у всесвіті й богів і такі ж різні вони, як і люди у створених ними світах. Одні жорстокі, інші – справедливі, а є й божевільні, яким потрібні лише жертви. Іноді я згадував, як сам починав свій шлях і мені сумно стає від того, скільки помилок зробив я. Дуже сумно. Проте, виправити їх ніколи не пізно. Просто потрібно зусиль трішки прикласти, ну можливо про всяк випадок трішки більше, ніж потрібно на перший погляд, навіть якщо це буде дещо клопітно. Проте, є й такі, що не бажають бачити своїх помилок і не визнають їх, оскільки вважають себе кращими за свої творіння. Як бути можна кращим за те, що ти сам сотворив по своїй же ж подобі?

Такі були думки у мене, коли отримав я листа. Лист цей було написано божественною мовою, щільно всіяно дрібним, дещо кривуватим текстом, який сповіщав мене, що прийшла пора явитись на сторічний збір богів усіх світів, що були довкола мого творіння. Великий банкет, на якому не бажав бути присутнім, але щоб захистити світ мій від нападків, іншого виходу ніж явитись не мав. Та й в самотності сидіти своїх залах надоїло вже мені, адже мої діти… лише тим і займались, що роздирали між собою творіння моє, щоби скинути мене і самим правити на цьому світі.

А що ж я міг зробити? Люблю дітей, хоч вони мене не розуміють. Еморас зазнався, ім’я Бога Світла взяв, наче це його заслуга, що сонце сяє в небесах. Створив він «світло», разом з Аногом, що всіх довкола засліпило, знищивши порядок і баланс, який так довго будував я. Полонило світло це всіх тих, що мали силу рівну його міці, накинув він ярмо на Ішрама, брата свого, й змія чорного, що звався Беліаром, що породив я, разом із іншими драконами стихій, аби не дати дітям знищити плоди моїх старань у борні цій братовбивчій. Говорить людям, що вклоняються йому, що в світі бути має лиш порядок й світло, обманює довкола всіх, адже не цього хотів я з самого початку. Не хтів сліпучого я світла, що залило б білим світ. Хотів я барвів, що тішили б серце моє, та стали для інших дітей моїх втіхою.

Ішрам же ж взяв ім’я Бога Пітьми, щоб визволити себе з кайданів, які скував Аног і Еморас, створив з Беліаром та Аодароном саму Пітьму, утворивши новий баланс у цьому світі, але… це вже був не той світ, який я бажав створити. Ті ранги сили, ті звірі та навіть… той, хто рівний богам, хоча був народжений жінкою людського роду. Все мало бути інакшим. Світ іншим бути мав.

Перечитавши листа сього, я вирішив, що можу відволіктись від Уріги, забутись у розмовах з іншими богами, навіть якщо вони насміхатимуться з мене, що я дозволив собі розділити власні сили між невдячними, немудрими дітьми. Навіть той, на кого всі надії покладаю, кого таємно направляю, аби змінити увесь світ, зараз бажає моєї смерті, як би не було це прикро. Так, я заслужив ім’я дурного бога, оскільки сам себе не захистив, довірився я крові й плоті і себе ледь я не погубив. Моя вина, признаю. Усі насмішки я заслужив, але і сам сміятимусь я щиро, коли побачу всіх творців, бо хоч мій світ недосконалий, там хтось у цьому світі може жить.  

Убравшись в мантію простеньку, кольору небесних хмар, схопив я посох з гілки древа, того що виростив я сам, бороду я розчесав бистренько і у дзеркало позаглядав. Любив ж бо дуже я свій лик старечий, хоча і міг себе омолодить. Волосся довге ми по плечі, борода аж до колін, сизі очі, прямі плечі, орлиний, бодай його, горбатий ніс. Шкіра моя, як кора дубова, зморшками усіяна кругом, вузькі губи, міцні руки та погляд мудрий, віковий.

Звичайний дід, як не поглянеш, тільки смертні бачать у мені когось святого, не інакше, і завжди вклоняються мені. Напевно все це свята сила змушує робити їх, що ллється з тіла мого, даруючи всім оберіг. З цієї сили й язиків зеленого вогню, створив Урігу власними руками. О Парафіре, пам’ятаєш це? Як разом прогнали ми вогонь Шандрау. Той вогонь, темніший за безодню, що намагався зжерти світ, але потім став для нас горою, опорою для всіх доріг. Ох, Шандрау й Парафіре, два моїх помічники, єдині що зостались вірні, не те що клятії синки. Хранити вас я був довірив дітям моїм, що носили ваші імена, але і ті були немудрі, скористались вами задля зла.

Я зрадив вас, покинутий усіма, не зміг вас, браття, вберегти. Скористались вами, щоб створити фальшиве світло і несправжню тьму. У всьому винен лише я, моя провина. Хочу втекти. Втекти у даль. Проте, все виправити я повинен, довірившись безсмертному серед людей. Відкрити його власну силу, витягти на світ з тіней. Він заховався в Сільфіоні, відпочиває від біди, по усьому світу його гонять, навіть якщо просить лиш води. Дитя моє знедолене, нещасне, лиш через те, що я сам штовхнув його в цю путь. Створив сценарій, щоб вести вперед його і сам же ж погубив, хоч випадково. Не знав, що пітьма його покине, як мої діти залишили мене. Я не хотів, щоб він страждав так сильно. Моя провина, але так потрібно. Не мені, а всьому світу, що я з дітьми створив. Шкода мені Ендеріла, але нічим не можу помогти. Він сам знищив власну долю, проти моєї волі йшов, тепер ж повинен сам усе змінити. Змінити світ і люд, після чого в небо вознестися, де з сім’єю знайде щастя й спокій. Так я планую, але… чи зуміє він це зробити тепер залежить лиш від нього. Нажаль, не владний я над ним. А я піду, зустрінуся з богами, поділюсь власними думками, може щось та й підкажуть мені.