Частина четверта "Пік вежі"

Вавилонська вежа

На роздоріжжі двох століть

У темряві глибокій

Десь в далечі маяк горить

Старий, хиткий, але високий.

То вавилонська вежа наших днів,

Що вже ввійшла в нову декаду.

У згарищі віків вона стоїть

І аж простоїть так до скорого упаду.

Але ж коли настане він −

Той час, що вмить її зруйнує?

Коли ж почуємо ми передзвін

Загибелі її, що наші рани залікує?

Чи довго нам іще чекати

На дні, що радість нам всім принесуть?

Коли ж пора настане благодаті,

Що зійде кожному на путь?

Ніхто не скаже нам, коли

Скінчиться біль, страждання й морок.

Коли позбудемось імли

І закладемо в вежу порох.

Підпори викинемо геть,

Що за віки уже прогнили.

Життям коли здолаємо ми смерть

І вежу ту страшну, яку самі і породили.

Бо вже набридло зазнавати

Від злих людей терпких нещасть

І душі власні продавати

На демонічну трапезну причасть.

Коли?! Коли?! Настануть дні,

Що з пекла виберемось ми

І покладемо край брехні,

З гнилого світу вийдемо живими?

Мораль проста і відповідь така ж:

Вже досить нам усім чекати,

Коли впаде із наших плеч

Стара й прогнила вавилонська вежа.

Настав вже час її всім зруйнувати

Й підняти високо свій меч,

І страх в собі постійний вбити,

І не здаватися у боротьбі,

Щоб в старості не жити у ганьбі

За те, що маючи ще шанс спинити

Проказу зла, на наший світ що впала,

 В в’язниці власній ми обираєм завше гнити,

Убити вогник вирішального запала,

Що зміг би вежу зруйнувати

І душі інших врятувати.

І  як зламається твій меч

У боротьбі зі згнилим світом,

Ти приготуй скоріш картеч,

Та тільки не здавайся

Перед чужим ворожим гнітом.

Тоді й впаде вся вавилонська вежа,

Тоді й настануть райські дні.

Загаситься розпалена пожежа,

І покладеться край із дужим злом борні.

І буде світло, й зникне з світу тінь,

І кожен буде жити у добрі.

Байдужість згине, ненависть і лінь,

Кайдани зла зламаються старі.

Настане мир і війн уже не буде,

І вавилонська вежа звалиться умить.

Добро нової цінності набуде,

І кожен з нас у щасті буде жить.

Життєвий голод

Серед пустелі і розпечених пісків

Зі спраги помираєш.

Рахуючи останній відлік жалюгідних днів,