Розділ 48.

— Привіт, малятко.

Від блискавки батька я майже осліпла, довелося кілька разів протерти очі. Чи я померла? Так потрапляють у Підземне царство?

— Це Ліра!

— Ліра на арені! — чулося звідусіль, і я дійшла одного приємного висновку.

Ні, я не в Підземному царстві. І ні, батько не встиг привести свою погрозу в дію.

Очі прийшли в норму, і я змогла переконатися в цьому на власні очі — переді мною з лагідною і доброю посмішкою стояла мама. Вона тримала Дієвса за вухо.

— Як справи? — невимушено запитала богиня сім’ї та сімейного затишку.

Не змогла не усміхнутися. У цьому була вся Ліра. Вона дуже рідко втручалася в наші конфлікти, ще рідше — у життя людей. Вона просто спостерігала за тим, хто насправді цінував родинні зв’язки, а хто нехтував ними й час від часу карала зрадників.

Що найчастіше стосувалося мого батька.

— Відпусти мене, Ліро, інакше… — проричав Дієвс.

— Інакше що?! — уже не так доброзичливо прозвучала мама. — Ти що за цирк тут влаштував, бог доморощений?! Ти нашу дитину хотів поранити?! Чому я бачу в руках твоїх палицю, а блискавка цілилася у Фінну, відповідай, поки сама тебе життя не позбавила!

Уся зала притихла. Отіс про всяк випадок знову сховав мене за собою, хоча тепер, під заступництвом мами, нам нічого не загрожувало. Лаура стояла поруч із хамовитою усмішкою — насолоджувалася тим, як Ліра карала Дієвса.

— Я просто налякати хотів, — буркнув батько.

— Замість того, щоб «лякати» своїх дітей, прийняв би поразку! Як дитина, чесне слово! Тобі вісімнадцять тисяч років, Дієвсе, а ти буквально не міняєшся! Ні, я, звісно, розумію, що дитинство в чоловіків довге. Ну, припустімо, сорок років, ну сотня, ну кілька тисяч. Але не вісімнадцять! — заревіла Ліра.

Настала тиша. Люди спостерігали за богами. Молодші боги насолоджувалися покаранням. Дієвс страждав.

— І замість того, щоби переслідувати цього чудесного і відданого юнака… — тут мама зиркнула на Отіса з лише трохи загрозливим виглядом — мовляв, образиш мою доньку, на тебе чекає дещо гірше, —… сам би повчився в нього відданості.

І з тим же громом, з тим же спалахом, вони обидва полетіли назад у Божественний палац. Спершу гуркотів грім, всюди яскраво спалахувала блискавка. Рідко миготіло сонце крізь товсті хмари. І, потім, як розв’язка цього конфлікту, настало примирення — довгі дні й довгі ночі дощу.

Так мама з татом мирилися.

А нам з Отісом належало розв'язати головну проблему — як бути разом. Спершу, звісно, ми приймали привітання. Потім Отіс робив масову зачистку всіх власників бурштинових прикрас — тут якраз припали мої знання до місця. Уперше цей знак я побачила в Дори.

Так минав тиждень за тижнем, і час приймати рішення теж невпинно нагадував про себе.

Ми сиділи у відкритій вітальні й дивилися на блакитні хвилі моря.

— Я можу запропонувати батькові, щоб він позбавив мене сили, — тихо нагадала Отісу, — так би ми могли бути разом. Прожили б людське життя, зустрілися в Підземному царстві.

— І кому б я присвячував свої битви? — його рука лежала в мене на талії, притискаючи до себе дедалі міцніше. — Богиня Фінна завжди надихала мене, підказувала, і…

— Я все ще можу тобі підказувати.

— І битися? — він вигнув брову.

— Під час балу мені нічого не заважало це зробити, — я грайливо повела плечем. — Руки пам’ятають майстерність.

— А якщо тебе випадково поранять, Фінно? — Отіс дивився на мене серйозно, не поділяючи моєї грайливості. — Я ж ніколи не пробачу собі цього. Якщо ти загинеш раніше за мене, я просто сам кинуся в обійми Підземного царства.

Я важко видихнула. Людське життя надто крихке, але…

— А якщо залишити все як є? — правитель Фери зарився носом у моє волосся.

Я відчула, як усередині все стиснулося — від насолоди, задоволення і… болю.

— Одного дня ти помреш, — прошепотіла йому у відповідь, — і я вже не зможу відбити тебе в рук смерті. Що тоді? Ти пропонуєш мені кидатися в обійми дядька в Підземному царстві?

— Ти б могла мене там відвідувати, — хмикнув Отіс.

Але мені було не до жартів. У Підземне царство просто так не ходять, у всього є своя ціна і… Не завжди охочий її платить. Дядько міг би просто користуватися душею Отіса в зовсім не найкращих справах.

Вголос йому не стала цього говорити. Людям не варто знати, що діється там, куди потрапляють мертві. Комусь там, безумовно, щастить. Там своя ієрархія зв’язків і впливу. Комусь просто пощастило сподобатися моєму дядькові.

Отісу така удача б не перепала. Надто вже він сильно насолив Дієвсу.

Так ми нічого й не вирішили — і тиждень за тижнем я все ще ходила в безглуздих роздумах. Лаура вважала, що я повинна була жити з Отісом і так — а його смерть стала б вінцем завершення божевільної історії кохання. Ліра вважала дурістю моє бажання стати людиною. Казала, що сім’ю можна побудувати й так.

Айлону було все одно. Загалом боги не поділяли мого бажання позбутися сили, люди, як видно, теж. І мене одну не влаштовував такий розклад.