Розділ 46.

Тонкі звуки арфи долинали наче з нізвідки. Це не були музиканти чи грайливий вітер, що доносив мелодію з-за вікна. Арфа, здавалося, грала в самій кімнаті, де зараз сидів сумний король Отіс.

Серце його було не на місці. І виною тому — боги.

Усе життя він присвятив вдячному служінню. Підносив подарунки, віддавав молитви, ніколи не забував про ритуали, пам’ятаючи сумні історії його попередників. Отіс був добрим правителем, ось тільки самотнім. У нього все ще залишилися дві наречені — красиві, розумні, у брудних справах не замішані!

І все ж серце Отіса було не на місці. Не було серед цих наречених тієї самої.

— Сумуєш, мій королю? — пролунала ніжна трель арфи жіночим голосом.

Весь цей час мелодія, що долинала, була вісницею пришестя богині кохання. Вона махнула своїм кучерявим волоссям і пройшлася босими ногами вздовж усієї зали. Сукня ніжними хвилями огортала її тіло.

Богиня сіла біля ніг короля, проникливо глянувши йому в очі.

— Я ніби людина, а богів бачу частіше, ніж сам Дієвс, — їдко хмикнув у відповідь король Отіс.

Йому не подобався вигляд Лаури — занадто гостро вона нагадувала про свою сестру.

— Не перебільшуй, — хмикнула богиня, — ви, люди, так схильні драматизувати! І головне, навіщо?

— Моє серце розбите — є привід для драми.

У словах героя звучала отрута, змішана з болем і образою. Але Лаура побачила в цьому більше. Уражену гордість. Отіса провели, а він цього й не помітив — і тепер навіть не міг покарати того, хто обвів його навколо пальця.

— Ти сам обрав собі таку долю, — хмикнула Лаура, — прогнав ту, яку кохаєш.

— Богів неможливо прогнати. Вони самі приходять, і самі йдуть. І самі грають нашими долями.

— Ти думаєш, Фінна з тобою грала?

— А як ще це пояснити? — чоловік розвів руками. Гнів поступово почав закипати в ньому. — Мною маніпулювали, мені брехали в обличчя безліч разів. Звичайно, Фінна обіграла мене в шахи! Я вже думав, що знайшов людину, здатну на таке!

Отіс їдко розсміявся.

— Не знайшов, — тихіше додав він, — бо вона й не була людиною ніколи. Пограється зі мною і залишить як є. Як і планувала, ймовірно, від початку.

— Повторю питання, ти справді думаєш, що Фінна з тобою грала? — Лаура встала і м’якими пальцями підняла обличчя короля. Їхні погляди зустрілися. — Король Фери, хіба ти не помітив, як постійно тобі благоволила удача? Як твої списи пролітали відстані за межами людських можливостей?

Отіс мовчав.

— Фінна завжди була твоїм тилом. Хіба не цього ти шукав у коханій жінці? — м’яка усмішка торкнулася губ богині. — Турботу й того, хто чекатиме на тебе після бою?

Король Фери продовжував мовчати. Богиня кохання була безумовно права, от тільки йому від того легше не ставало.

— Подумай про те, чому вона взагалі тут опинилася, — прошепотіла Лаура перед тим, як зникнути.

Й Отіс глибоко замислився про битву серця, у якій у нього зовсім не було досвіду й розуміння стратегії.

— Даремно ви слухаєте цю богиню, Ваша Величність, — пробурмотів Мей, що весь час сидів позаду трону. — Що б Фінна не відчувала до вас, а вона — не мешканка земель. Як ви зможете бути на рівних, якщо за будь-якої сварки на її боці буде сила поза людськими можливостями?

Це, звісно, теж мучило Отіса. Але куди важливішим було зовсім інше питання. Чи кохала його Фінна взагалі? І якщо відповідь була негативною, якщо почуття богині можна було порівняти з любов’ю до, скажімо, котів чи рибок, то йому й не варто було тішити себе ілюзіями. Скасував би відбір, узяв чернечу обітницю. Або взяв у наречені одну з дівчат просто заради народу.

Але раптом… Адже напевно цього Отіс знати не міг! Раптом Фінна справді кохала його?

Король вийшов із тронного залу, залишивши похмурого Мея без відповіді. Він шукав Айлона. Його єдину можливість потрапити в Божественний палац до богині мудрості.

Тим часом Фінна

В одній зі своїх численних партій я бачила таку можливість. Я розуміла, що людям складно зрозуміти хід думок богів, що сам Отіс навряд чи оцінив би моє завзяття врятувати його.

Я лише хотіла, щоб він продовжував усміхатися. Щоб його очі горіли рішучістю. Щоб народ Фери вихваляв його пригоди!

І від цього зараз моє серце стискало болісними імпульсами. Я не хотіла нікого бачити, крім, хіба що, батька. Нехай би покарав мене за непослух — ось уже де я справді порушила заборону. Позбавив би мене божественних сил, і я, не маючи змоги впливати на долю Отіса, просто роками б грала в шахи, споглядаючи сплячу Ніку.

Але батько не приходив. Може й не помітив, що я йшла — хоча те, як я влетіла до палацу, не помітити було неможливо. Може його просто не було? Знову полетів випивати мед із якоюсь красунею?

Я впустила голову в подушку.

— Тобі б привести себе до ладу, — раптом підозріло жваво ухнула сова.

До цього вона навіть не звертала на Фінну увагу.

— Що ще мені зробити? — фиркнула богиня. — Я у своїй кімнаті й у вигнанні.