Розділ 45.

Я віднесла нас на берег океану. Нехай би моя мрія збулася хоча б так. Так, ми б не гуляли з безтурботними усмішками — але лише на мить. Лише на секунду я хотіла вірити.

Що ми могли б бути щасливими.

Отіс відійшов від мене як від прокаженої. Відвернувся спиною, провів руками по скуйовдженому волоссю.

— Що це було, Фелісіє? — він обернувся, в очах його палахкотів вогонь. — Чи мені правильніше сказати, богиня Фінно?

Я мовчала.

— Увесь цей час! — він їдко усміхнувся. — Ти брехала мені весь цей час! Я думав, що ти була ніжною, беззахисною, думав, що самотню дівчину з-за морів ображали за моєю спиною. А ти! — Отіс ткнув у мене пальцем. — Ти весь цей час просто гралася мною! О боги!

Чоловік загарчав, і з усієї сили штовхнув пісок.

Я стояла на місці, прикута від його слів. Чомусь із мого боку ситуація виглядала зовсім… інакше. Я ж ніколи не грала з ним. Лише хотіла врятувати. Що я могла зробити? Що сказати, щоб виправити ситуацію?

Що йому судилося померти на відборі від рук нареченої? Що я намагалася врятувати його життя ціною брехні?

— Скажи, Фелісіє, — він підійшов до мене впритул, торкнувся моїх ліктів своїми руками, — твої почуття теж були грою?

— Ні, — я відповіла швидше, ніж встигла навіть подумати.

Адже це була правда. Я справді кохала його. Але обличчя Отіса спотворила гримаса.

— Як же, — він відійшов на крок, — у тій грі ти сказала мені три факти. Дві правди, одну брехню, так? — ніздрі чоловіка роздувалися, вени на лобі набрякли. — Ти сказала, що навмисно програла мені в шахах — і ми обидва знаємо, що це правда. Це так?!

— Так, — я заплющила очі.

Сльози почали збиратися десь у грудях, але геть не хотіли виходити назовні. Мені б було простіше, якби вони вийшли. Було боляче. Богам не повинно бути боляче. Коли ж закінчиться ціна моєї помилки?

— Ти сказала, що я тобі подобаюся і що ти, чорт забирай, богиня Фінна. Я начебто не розучився рахувати до двох! — кричав Отіс.

— Я шахраювала, — тихо відповіла.

— Ти — богиня мудрості та справедливості! Ти ніколи не шахраюєш! — у розпачі вигукнув Отіс.

І я не могла нічого йому протиставити. Він мав рацію. Бо я лише думала, що говорила брехню — тоді, але ж усе змінилося. Я шахраювала з самою собою. Отіс осів на пісок і втупився в океан. Сидів мовчки.

Я ж спостерігала за сонячним диском. Красиве небо. Час спливав непомітно.

— Я хотів кохати тебе, Фелісіє, — раптом несподівано тихо промовив Отіс. — Але я всього лише людина. Я не можу кохати богиню.

Слова застрягли в мене в горлі.

— Поверни мене назад у Феру.

Білосніжне сяйво підкорилося без жодної заминки. Більше мене ніхто не бачив — ні Отіс, ні гості амфітеатру, ні наречені. Можливо, тільки гостре уважне око змогло розгледіти сльозу, що взялася ніби нізвідки і впала на пісок.

Тим часом Лаура

У Божественному палаці стояла мертва тиша, яку порушувало тільки солодке сопіння Тіфеста. Лаура автоматично погладжувала його по голові, поки дивилася на помутнілу божественну кулю. Вона все ще могла бачити гостей амфітеатру, і розгубленого Айлона, й Отіса, що раптово з’явився і одразу ж зник у стінах свого палацу.

Але ні Лаура, ні Сіріус, ні навіть сам Дієвс не могли бачити головного. Фінну.

— Виходить, вона покинула відбір? — порушив тишу Верховний бог.

Лаура вискалилася.

— Ти чув, щоб Фінна це говорила? — зашипіла богиня кохання.

— Це технічна поразка, — погодився з батьком Сіріус, — пробач, Лауро, але Фінна врятувала Отіса й тим самим накликала на себе його гнів. Навіть якщо не брати до уваги її істинне явлення людям, думаєш, Отіс буде радий бачити її в себе на відборі?

Не буде. Лаура це розуміла, проте нічого не могла вдіяти — тільки злитися, і навіть Сіріус не знав, як її втішити.

Тиша ставала глухою і липкою. Дієвс методично погладжував бороду й думав. Він хотів розгадати загадку, у яку сам себе загнав, і від того йому ставало цікавіше.

Адже за його задумом Отіс мав відмовити Фінні. А раз він цього не зробив, то Верховний бог не хотів називати себе переможцем цього парі.

— Воля моя така… — сповістив він, але договорити не встиг.

Почулися чужі кроки. Це міг би бути Айлон — але він рухався подібно до роси на траві, ніжно й безшумно. Це могла бути дружина самого Дієвса, Ліра, але її присутність він би відчув одразу.

Ні, подібним чином — надто огрядно за маленького розміру тіла — могла ходити тільки одна богиня.

— Фінно! — вигукнула Лаура.

Але її сестра зникла в коридорі до того, як її хоч хтось встиг би побачити. Гримнули двері. Фінна замкнулася у своїй кімнаті.

— Я до неї, — ухнула Ніка і змахнула совиними крилами.

— Я теж піду, — кинула Лаура, коли Дієвс зупинив її.