Розділ 42.

Весь наступний день Отіс провів у мене в спальні. І наступний — теж. І ще кілька, поки термін, призначений провидицею, не сягнув тижня. А Отіс усе сидів поруч і розмовляв, розповідав про величні битви, про які я була готова слухати ще й ще. Нескінченно. Ще краще — рівно десять днів, після яких усі наречені підуть гуляти куди-небудь подалі.

— Ніхто так уважно не слухав про мої битви, — м’яко шепотів він, ледь посміхаючись.

Ніхто й не був тим, заради кого ці битви відбувалися. Я задумалася, і раптом зрозуміла, що не зможу стримати запитання.

— Ваша Величність, ви весь час говорите, що б’єтеся в ім’я богині…

Ах, до чого марнославна моя промова! Не можна! Потрібно зупинитися. Не говорити цих слів і не чути те, від чого моє серце знемагає. Але ж я знаходжуся в тілі всього лише смертної жінки.

—… ви любите свою богиню?

Отіс розплився в усмішці.

— Фінна — найпрекрасніша богиня, про яку я б тільки смів просити, — щиро зізнався він, не відпускаючи з рук моїх пальців. — Вона завжди приходить до мене під час битв, і найчастіше — коли я потрапляю в глухий кут. Наставляє, надихає, і…

— Прямо обличчя своє показує? — не могла я вгамуватися.

— Ну ні, — Отіс пустив зубами зайчика і відвів погляд, — тобі це, напевно, неприємно чути. Адже я так захоплююся іншою.

— Що ви, Ваша Величність, навпаки, — я навіть сіпнулася, від чого зашипіла — різкий біль пронизав тіло.

Майже всі мої рани минули, залишилися тільки синці в тих місцях, які були закриті від людей. Здається, у мене був перелом там, де ребра. Або просто сильний забій, який досі давав про себе знати.

— Фелісіє, залишайся в ліжку! — пригрозив мені король і підіткнув простирадло.

Посміхнувся. Коротко, ніжно. Потягнувся рукою до обличчя і зупинився — натомість провів уздовж ключиці.

— Фінна — богиня, їй байдуже до мене, — прошепотів Отіс, — моє серце віддане іншій дівчині. Цілком собі смертній.

— Справді? Кому ж?

Отіс розсміявся і опустився на коліна перед моїм ліжком. Найінтимніший жест від королів — те, що вони ніколи не дозволяють собі у звичайному житті. Схилити коліна. Поцілувати чиюсь руку. Й оголосити про владу іншої людини над власним серцем.

— Найкрасивішій дівчині, — ухильно відповів правитель, але мені чомусь здавалося, хотілося вірити, що він говорив про мене.

Усередині запалало полум’я, мені стало спекотно й холодно одночасно. Дихати було нічим. Груди здіймалися часто, і я раптом зрозуміла, що хочу відчути поцілунок Отіса на своїх губах. Хочу пригорнутися до нього й бути бажаною.

Хочу перемогти на його відборі. Рваний видих вирвався з легень.

— Я… — ризиковане запитання крутилося на язиці, і в мене не було сил протистояти йому, — можу називати вас на ім’я? Отіс?

Ваша Величність звучала так грубо, так відчужено. Після стількох років, проведених разом, титул звучав занадто холодно. Я хотіла повернутися до звичного. До імені. До дружби. До більшого, ніж дружба.

— Взагалі це дозволено тільки моїй королеві, — чоловік провів язиком по губах, і я забула як дихати, — але якщо вже ти про це заговорила…

— Ваша Величносте, дозволите? — Мей постукав і одразу ж зазирнув до кімнати, за що отримав гнівний погляд короля.

— Не дозволяю, — буркнув Отіс у відповідь.

— Але…

— Навіщо питаєш, якщо все одно зробиш по-своєму? — він відповідав, навіть не обертаючись до свого вірного соратника.

— Тоді не питаю, — знахабнів Мей, обійшов ліжко по периметру й сів так, щоб король його бачив. — Повстання було майже придушене, але через ваше… кхм, зникнення багато заколотників змогли втекти.

Я насупилася. Не потрібно було Отісу так зриватися раптово — зі мною б нічого не сталося. Приніс би перемогу додому, тоді вже розбирався з іншими дівчатами. А так…

— Буває, і? — жодного разу не повів бровою король.

— І тепер народ обурюється, — розвів руками Мей. — Войовничий король не воює, закоханий король не вибирає наречену. Чорт зрозумій чим займається цей король!

— Мею! — проричав крізь зуби чоловік. — Страчу!

— Не стратите, ви не вірите більше нікому, — фиркнув у відповідь слуга. — Тільки мені й ось…

Він вочевидь хотів сказати «цій», але отримав гнівний погляд Отіса, що застерігав всі слова, сказані в майбутнім. І попередження це містило явну думку: страта все-таки можлива.

—… Фелісії, — лаконічно закінчив Мей.

Я чемно посміхнулася.

— Припустимо, — змінив свій гнів на милість король. — Що ти хочеш?

— Щоб ви провели відбір наречених.

— Відмовлено.

Ми з Меєм одночасно перевели здивовані погляди один на одного. Можна було без слів помітити в нас на обличчях: «Ти це чув?». Мабуть, уперше в житті ми з ним увійшли в справжній симбіоз.

— Ваша Величність, — мій голос віддавав солодкою весняною невпевненістю, — але ж я приїхала до вас сюди на відбір…