Розділ 41.

Я впала в занадто довгий сон. Це я зрозуміла, коли побачила розмиті силует дерев, туман і до болю знайоме обличчя Формі.

— І ось ми знову зустрілися, моя богиня, — театрально вклонився мені бог.

Я закотила очі. Стільки часу примудрялася уникати зустрічі з ним, й ось знову. До речі. А як я взагалі тут опинилася? Невже спати лягла на довше, ніж трба?

Згадала напад, Отіс поїхав і…

— А щоб тебе підняло й гепнуло, — зойкнула я і підбігла до найближчої водойми — швидкої та галасливої річки.

Боязно подивилася у віддзеркалення, очікуючи побачити страшні шрами чи рани, чи бодай щось, що б свідчило про напад, але ні. Шкіра моя була білою і тонкою, як і зазвичай. Я полегшено видихнула.

— О, ні, Фінно, — зрозумів хід моїх думок Формі, — твоє обличчя справді понівечене в реальності. Тут я використовую твій божественний лик, який не може бути зіпсований якимись людцями.

Усе-таки напад мені не привидівся. Я розчаровано видихнула й подивилася на бога із затаєним розчаруванням.

— Що ти хочеш від мене? — Я сіла на довколишній камінь і поглянула на Формі з нудьгуючим обличчям.

Зрештою, вирватися із цього царства не вийде раніше відведеного часу.

— Поговорити, — він знизав плечима, — якщо вже на твоє серце я більше претендувати не можу.

Я відвела очі. Слова бога нагадали мені про те, як боліло серце за мого героя — й аж ніяк не з божественних спонукань. Я справді закохалася в нього, хоч і витратила стільки дорогоцінного часу на те, щоб це зрозуміти. Сумно видихнула.

— Фінно? — бог здивовано дивився на мене, хмурився і насторожено вдивлявся в моє обличчя.

— Що? Я вмитися забула? — безглуздо віджартувалася, але зустрічної посмішки не помітила. Навпаки, мої слова тільки більше спантеличили Формі.

— Чи пам’ятаєш ти, що бачила тут провидицю? — він говорив повільно, ретельно добираючи слова.

Я подивилася на нього й нахилила голову на бік.

— Звичайно. Але зараз тут навряд чи щось видно за туманом.

— Туманом, кажеш? — він зацікавлено почухав підборіддя. — Так твоя свідомість відмовляється приймати реальність…

Я насупилася. Про що він зараз говорив?

— Бачиш в чому річ, я не напускав ніякого туману навколо тебе, — Формі підійшов ближче, уважно вдивляючись у мої очі. — Те, що ти чогось не бачиш — лише результат твого рішення, Фінно. Що ти відмовляєшся прийняти? Чому не бачиш те, що… кхм, вочевидь станеться?

Фелісіє.

Шепіт лунав звідусіль. Я миттєво встала на ноги, озиралася в пошуках знайомого голосу. Це не був Формі, але щось із зовнішнього світу, що закликало мене прокинутися. Щось настільки сильне, що навіть бог сновидінь не міг цьому протистояти.

Фелісіє.

— Отісе, я тут! — схопилася на камінь і голосно крикнула, навіть руками махнула, нібито це могло мені допомогти.

— Тобі все одно доведеться прийняти це, — Формі дивився на мене немигтючим поглядом.

Туман усе більше поглинав його.

— Мені нічого приймати, ти що не чуєш? — я злобно зиркнула на нього. — Мене Отіс кличе!

— Не чини опір долі, провидиця не просто так говорить про те, що ще не сталося.

Туман зовсім поглинув бога, і я могла лише за звуками здогадуватися, звідки він говорив. Між нами більше не було нічого, крім мого внутрішнього зростаючого роздратування. Про які такі дурниці віщав мені Формі? Я від початку чинила опір долі — та й усі це роблять! Із чого раптом йому вичитувати мене?

— Серце Отіса зупиниться через десять днів, — проголосив бог сну голосом старої бабці, яка відвідувала мене в Божественному палаці.

І я не знала, чи був це сам Формі, його сонлива ілюзія, чи провидиця знову вирішила розповісти мені про майбутнє.

Знала лише, що наступної секунди я розплющила очі й зітхнула так сильно, ніби до цього мені до біса не вистачало повітря.

— Фелісіє, з тобою все гаразд? — турботливі руки Отіса підтримали мою голову.

Я озирнулася. Моя кімната. Навколо пахощі, якісь компреси, мікстурки. Й Отіс.

— Ваша Величність, — спробувала вимовити я, і тут же зашипіла від болю.

Усе обличчя нестерпно пекло.

— Не потрібно говорити, бережи сили, — вимовив він і поклав мене на подушки назад. Його пальці м’яко торкнулися моїх, ніби я була зроблена з пір’я.

Мені стало соромно. Адже я можу відновитися дуже швидко, достатньо скинути смертну личину. Але тоді я не зможу насолоджуватися цими м’якими дотиками, цією ніжністю, і… Здається, уперше за стільки років життя я зрозуміла, чому люди іноді обманюють там, де обман, здавалося б, не приніс би нічого доброго.

У голові ще гуляв голос Формі: Отіс помре через десять днів. Значить часу в мене майже не залишилося.

— Це була Арагонія, Ваша Величність, — я знову ворушила губами, попри біль.

Якщо Арагонія напала на мене, щоб я не завадила її плану, то саме її потрібно було вигнати якнайшвидше. Плювати я хотіла на випробування — аби тільки не забирала життя мого героя.