Розділ 40.

Тим часом Лаура

У Божественному палаці стояв аромат гіркоти.

— Батьку! — Сіріус схопився з місця, очі його налилися кров’ю. — Ти так завзято захищав свою доньку від іншої жінки, а зараз хочуть понівечити Фінну. І ти змиришся із цим?!

Якби Дієвс був поруч із Сіріусом, то, напевно, вмить би огрів його своєю палицею або ляпасом. Проте Верховний бог лише посміхнувся. Він підняв брову й подивився на молодого хлопця поруч, в очах читалося роздратування.

— Чи не ти не так давно заявляв, що не моя справа втручатися у відбір? А зараз раптом усе змінилося, коли погрожують тій, за кого вболіваєш ти?

— Адже вона… — проричав Сіріус. — Твоя дочка…

— Георгіна теж моя дочка, — нітрохи не зніяковів Дієвс, — але я дозволив Фінні обмовити її. Право, не думав, що богиня мудрості та справедливості опуститься до цього, але це не скасовує мого рішення. І того, що вона розплачується за власні гріхи.

— Лауро, скажи щось! — стиснув кулаки Сіріус.

Але світловолоса й замислена богиня тільки невиразно повела плечем, наче все, що відбувалося, її анітрохи не бентежило. Вона навіть позіхнула й перекинула одну ногу на іншу, холоднокровно розглядаючи батіг, що розрізав повітря.

— Не стрясай повітря, Сіріусе, — відповіла дівчина, — і без тебе нудно. Батьку, я чула, сьогодні привезли приголомшливу медовуху. Вип’єш зі мною? А то від нудьги я скоро засну.

— Неси, дочко, — прихильно кивнув Верховний Бог.

Лаура посміхнулася і неспішно вийшла з кімнати. Це спантеличило Сіріуса. Хіба богиня не може скористатися своїми силами, щоби перенести напій із кухонної частини до зали? Але не встиг він здивуватися, як силует дівчини знову промайнув у кімнаті. Вона несла тацю з двома налитими доверху кухлями.

Лаура не любила медовуху. І це спантеличило Сіріуса ще більше.

— Нехай Фінна знайде вихід із цієї пастки, — промурчала Лаура під звуки ударів і ледь чутних стогонів власної сестри.

Богиня взяла кухоль і повільно пригубила напій, віями кутала погляд. Дієвс випив усе до дна й задоволений поставив кухоль назад на тацю.

— До чого ж мед гарний, яка настоянка! — пробурчав він. — Лауро, пий швидше, а то ще хтось відбере.

І голосно так розсміявся, схопившись за живіт. Богиня хмикнула, але дослухатися до поради не стала — пройшла повз Дієвса й поставила свій кухоль на підлогу. 

Сіріус же на всі очі спостерігав за Фінною, і хоч би як він її недолюблював, а такого сестрі не бажав. Його зуби чутно скрипнули.

— Не очікував, що ти будеш такою… Лауро… Ти змінилася, — проричав він, але відповіді не отримав.

Бог стиснув кулаки й обернувся, щоби побачити на власні очі всі емоції Лаури, коли від подиву ледь не впав із місця. Дієвс спав. Відкинувся на спинку трону, впустив голову на груди й солодко хропів.

Шок Сіріуса можна було зрозуміти — верховний бог ніколи не спав.

— Я за Отісом, а ти, — гаркнула Лаура, — стеж, щоби батько не прокинувся.

— Як мені за цим… стежити, — пролепетав у відповідь Сіріус, який уявити не міг, як міг би цим керувати.

— Просто. Він прокинеться: «О боже, що сталося, я що заснув?». Ти йому кажеш: «Батьку, мабуть, ти перехвилювався» або щось у такому дусі. Зуби заговорюєш, зрозумів? — і тицьнула богу в груди. — Усе, я полетіла. Не впораєшся — три шкури спущу!

І хоч богом кровожерливої битви був Сіріус, а не Лаура, слова богині звучали надто переконливо.

— Тільки б встигнути, — пробурмотіла собі Лаура під ніс і злетіла з хмар легким дощем.

Далеко від подій, що відбувалися, не біля берегів відомої Фери, а майже біля протоки Голіани проходила кровопролитна битва. Ось, де Сіріус би з насолодою спостерігав за подіями — за тим, як чоловіки кричали й билися не на життя, а на смерть, як люди Отіса придушували повстання Бурштинового племені.

Так вони себе називали — ті, що не ужилися ні в Голіані, ні в самій Фері. Вони хотіли свободи окремо від обох держав, але не могли собі дозволити зберігати кордони. Тому вирішили йти хитрістю і вбити правителя Фери. Отіс припускав, що таке може статися.

Тому він послабив свою охорону, виставляючи себе як приманку. Довго Мей відмовляв його, але рішення правителя було не змінити.

Отіс хотів упіймати все зло, що оселилося в серці Фери. І тепер він нещадно винищував його один за одним. У повітрі стояв аромат заліза.

Лаура перетворилася на рожеве сяйво, а потім — на лелеку, що ніс не звісточку про перемогу, не радісну поголоску про дитину, а страшні новини. Отіс побачив лик птаха й завмер на мить.

Вона майже коштувала йому життя — один із заколотників якраз намірився пронизати серце правителя списом, але Отіс вчасно відбив удар.

— Що принесло тебе на поле битви, віснице?! Це не перемога, але й не поразка! — крикнув він, не зупиняючи бій.

«Повертайся скоріше до палацу, о мудрий правитель Фери, твою улюблену наречену хочуть убити!».

— Я не можу покинути поля битви, — гаркнув у відповідь Отіс, не сприйнявши слова красивого лебедя навсправжки.