Розділ 39.

Музика заграла, я опинилася тісно притиснутою до Отіса. Що це за мелодія? Ніколи не чула раніше.

Крок вперед. Два вбік. Крок. Я лише могла встигати за рухами чоловіка, розчиняючись у його обіймах. Він не відпускав мене ні на секунду. Тримав так само міцно, яким був його прямий погляд, спрямований мені в очі.

— Ви володієте якоюсь неземною магією, Фелісіє, — видихнув мені майже в губи Отіс.

У мене перехопило подих — чи то від танцю, що зближував наші тіла, чи то від необережно кинутих слів. Правитель Фери скористався цим, щоб зробити більший крок, змушуючи мене вигнутися в спині.

Наші губи були близько один до одного. Непристойно близько. З боку почувся шепіт — нас почали помічати.

— Зараз ще одна вилетить, — донеслося до моїх вух.

— Він навіть близько не схожий на правителя, — вторила їй інша наречена.

Хто це був? Я не могла подивитися, повністю захоплена в полон очей Отіса. Ні моргнути, ні видихнути, ні відвести погляд. Як я… раніше не помічала цього? Що за закляття лежить на моєму герої? Або на мені?

Музика почала сходити нанівець, але Отіс усе не відпускав мене. Так і стояв, чарівно заглядаючи в очі. Я теж не могла поворухнутися.

Ні коли всі пари розійшлися. Ні коли Отіс схилився до моїх губ. Ні коли припав до них, мнучи в пристрасному поцілунку. Я розчинилася. Загубилася. Рука сама зарилася у волосся правителя.

І вперше за час свого існування я не відчувала нитки думок. Просто була щаслива.

— Це тобі за Голіану! — прогарчав темноволосий чоловік із кучерями — той самий, що першим кликав мене танцювати.

Зараз він вихопив кинджал, захований біля щиколотки, і кинувся на Отіса. Але йому не вистачило часу.

— Пастка зачинилася, — грайливо підморгнув мені Отіс і випростався.

Почулися крики. Чоловіки в залі скидали святкові сукні — під ними вони були у військовому обмундируванні, напхані гострими лезами. Заколотники. Я злякано ойкнула й закрила рот рукою.

Отіс завів мене за собою і вихопив меч із захованих піхов.

— Тримайтеся мене, Фелісіє, — хмикнув мій герой і кинувся на супротивника.

Дівчата навколо із жахом кричали й падали на підлогу, деякі наречені й зовсім знепритомніли. Їх потрібно було вивести із залу, і на цю місію нікого, окрім Мея, не знайшлося — він смикано дивився на Отіса, що бився сам, але не міг не послухатися наказу. А йому було явно наказано вберегти наречених.

Стояти осторонь не можна було. Я підбігла до найближчого ще теплого тіла і вирвала клинок у нього з грудей. Що ж, зброя є.

— Фелісіє, якого біса ви робите! — заревів на мене Отіс.

На нього наступали з різних боків, спину прикрити було нікому.

— У мене теж кілька секретів приховано, Ваша Величносте, — хмикнула йому у відповідь і злобно блиснула очима.

Зазвичай я сама не вступаю в бій, тільки підказую або надихаю мого героя. Але прийшов час і мені розім’яти залежані кісточки. Я повела плечем і відбила напад одного з бунтівників, що цілився в Отіса.

— Я не зможу захищати ще й вас, Фелісіє! — гнівався король.

— Це я прийшла на ваш захист, Ваша Величносте, — весело кинула йому у відповідь.

На мене нападав худорлявий молодий чоловік, і його атаки були для мене не більше, ніж легке дряпання кішки вранці. Навіть не кішки — сови, яка прилетіла втомлена після чергової битви. Ніка дуже любила влаштовуватися поруч зі мною і нерідко «випадково» дряпала. Я з легкістю відбивала випади чоловіка, але сукня заважала.

Під час чергового руху його меча, я навмисно підставилася, дозволивши бунтівникові полоснути поділ моєї сукні.

— Фелісія! — у жаху вигукнув Отіс і кинувся до мене.

Трясця, ну нічому ж його життя не вчить! Довелося різко піти вниз і перекатом відбити атаку, спрямовану на спину правителя.

— Я ж сказала, я в порядку! — огризнулася йому у відповідь.

— Вам мало ноги не відрубало! — голос Отіса зривався від надмірно активного бою.

— Відрубало тільки зайвий поділ сукні. І як тільки дівчата ходять у них постійно?

Ззаду почувся сміх. Але більше Отіс не кидався мені на захист — дав прикрити йому спину. І він прикривав мою. Нарешті! О дивне відчуття єднання під час битви! Я не відчувала себе настільки щасливою, напевно… Та ніколи, Дієвс забирай!

Я ледь стримувалася, щоб не сміятися від радості й азарту. Один за одним заколотники падали.

— Потрібно залишити одного в живих, — кинула я Отісу й тут же прикусила язик.

Мої слова були цілком звичними як для богині мудрості, але аж ніяк не природними від юної леді. Так, я щойно билася на рівних із правителем. Але одна справа — стерпно керувати мечем, й інша — знати про останнього вцілілого й тактики допиту.

Отіс, однак, не звернув уваги.

— Помилуйте свого, — коротко кинув він мені.

Це було набагато складніше, ніж прикінчити мерзотника тут і зараз — доводилося вивертатися і відбивати його атаки, щоб виснажити й потім зв’язати. Але в цьому дикому танці битви я помітила дещо, що досі не кидалося мені в очі. У чоловіка на грудях висів маленький шматочок бурштину.