Розділ 37.

Тим часом Фінна

Для балу весь палац перевтілили — оливкові гілки і грони винограду звисали майже з кожної колони, стелі були обвішані прозорим білим шовком із золотими нитками по краях. Усі гості слугували таким самим химерним декором — вбрані в біле, чорне, рідше — червоне й синє, вони миготіли плямами біля входу в палац.

Охоронці видавали всім однакові маски — золоті мініатюри, що приховували справжні риси обличчя людини. По кутах були вигравіювані пелюстки невідомої рослини, створюючи відчуття, що людина посміхалася. Але справжніми були лише очі, за якими складно було впізнати співрозмовника.

І все ж таки не неможливо. Таким було завдання сьогоднішнього випробування.

За мною особисто прийшов Мей і супроводив до виходу з палацу. Я дала собі волю здивуватися лише на хвилину — невже він справді не послухався б правителя і посадив мене на корабель «додому»? Але ні. Біля входу в палац мені видали маску, і я зайшла в бальний зал звичайною гостею.

Це теж було однією з умов. Сьогодні всі зберігали інкогніто.

У повітрі стояв аромат бузку й чайного дерева. Я ніяково смикала маленький кулон у себе на грудях у вигляді сови — талісман на удачу, який я зробила для самої себе. Що ще може принести перемогу, як не лик Ніки?

Втім, інших чоловіків кулон теж приваблював нітрохи не менше. Гадаю, що справа була не у формі або мистецтві моїх рук, а в тому, що ховалося під прикрасою. Виріз на сукні був трохи нижчим від дозволеного з покровительської настанови Айлона.

Мені в питаннях краси слова не давали.

— Кюрія, ви сьогодні чарівні, — до мене підійшов ставний чоловік високого зросту з темним кучерявим волоссям і потягнувся губами до моєї руки.

Я прихильно дозволила йому залишити поцілунок, але аж ніяк не тому що сплутала його з Отісом. Навіть смішно. Я і сплутати Отіса — це взагалі можливо? Але мене привабило інше.

У чоловіка на плечі була кліпса у вигляді бурштину. Маленька фігурка, яка привернула мою увагу настільки, що я навіть сторопіла на секунду. Що за мода у Фері на шматочки бурштину?

— Ви дозволите мені запросити вас на танець? — блиснули очі чоловіка.

Мені довелося кілька разів моргнути, щоб зрозуміти, про що цей смертний намагався мені сказати. Занурена у свої підозри, я навіть забула, що він узагалі тут був присутній.

— На жаль, я… — осіклася, задумалася. Хмикнула, — у вас така гарна прикраса, право, не можу відвести очей. Бачте, моє прізвище з моєї рідної мови перекладається як бурштин.

Чоловік усміхнувся.

— Я дозволю вам торкнутися його в танці, — він наполегливо тягнув мене в бік музикантів, які ось-ось мали почати награвати мелодію.

Більше інформації дістати не вийде.

— Якось іншим разом, — я чемно, але впевнено вивільнила руку з його міцних пальців. — Мені дозволено танцювати тільки з правителем.

І ще раз ангельськи посміхнулася. Чоловік хмикнув, але відійшов тут же. Я здогадувалася, що Отіс не просто сховався серед гостей, а й підмовив усіх чоловіків навмисно чіплятися до наречених. Якщо гості вболівали за певну дівчину, то до неї б не підходили, обираючи її конкуренток. Це означало, що та, хто не був би оточений увагою чоловіків, найбільше мала популярності серед народу.

Воістину геніальна перевірка! Одним пострілом — дві оливкові мішені.

— Кюрія, дозвольте зробити вам комплімент, — до мене підійшов світловолосий юнак, — ви маєте винятковий вигляд сьогодні.

Серйозно? Удвічі нижчий за Отіса, волосся інше, та й років на десять молодший… Я важко зітхнула.

— Ви — не правитель, — холодно відрізала, навіть не прийнявши комплімент, як треба.

Викритий теж довго не церемонився, фиркнув і відійшов від мене до іншої жертви.

— Кюрія, не міг пройти повз!

Здається, навколо мене сьогодні було стільки чоловіків, що відбою не знайти. Усім хотілося потанцювати зі мною, торкнутися, поговорити, обговорити погоду, політику, філософію і навіть відверто провести час у тихішій обстановці. Я розуміла, що це виключно в рамках перевірки, але, мабуть, народ Фери мене не злюбив найбільше.

Бо в інших наречених такої черги із чоловіків-не-Отісів не було абсолютно.

Я підійшла до фуршетного столу й потягнулася за келихом вина. Настрій був паршивий: смертні дістали, Отіса видно не було, а якби й було — шукати мені його однаково не давали своїм нескінченним «кюрія, ви така прекрасна!». Я закинула виноградинку до рота й агресивно її розкусила.

— Кюрія, ви виглядаєте…

О, як мене дістали! Я розвернулася з такою злістю в очах, що була, їй-богу, готова виплеснути весь вміст келиха на співрозмовника. Навіть встигла замахнутися… і завмерти на місці.

—… напруженою, — закінчив чоловік і розсміявся. — Я настільки вас лякаю?

Я видихнула й ніяково посміхнулася.

— Ні, прошу мене вибачити. Сьогодні не дають спокою, і я вже втомилася повторювати одне й те саме.

— Що ж ви повторювали їм? — блиснули очі в мого співрозмовника.