Розділ 32.

Я сиділа, натягнута як струна. Щоб трохи заспокоїти емоції, що раптово розбушувалися, перебирала пальцями невидиму арфу. Моя мати, Ліра, часто змушувала так практикуватися, коли ми тільки вчилися грати на музичних інструментах.

Й із часом це стало для мене способом швидко заспокоїтися.

Що ще краще відволікає від тривог, як не двадцятип’ятисторінкова балада про героя, що загубив шлях додому, але знайшов його через багато років? Особливо, коли призвичаївся тренувати це по кілька годин поспіль?

Регіна дивилася на мене з погано прихованим презирством. Губи підібгала, ніс наморщила.

Ре-фа-ре.

Арагонія навпаки, майже не звертала на мене уваги. Світле волосся кучерями падало на плечі. На маківці блищала прикраса у вигляді оливкової гілки.

Фа-ре-фа.

Двері відчинилися. На порозі з’явився Мей у типовій йому манері прискіпливої недовіри до світу. Оглянув нас — прихильно кивнув Регіні та її ніжній сукні в дусі останньої моди Фери, очима відмітив прикрасу Арагонії, і побіжно пробігся по мені.

Уже не знаю, сподобався йому мій зовнішній вигляд чи ні — це хвилювало мене останнім чином. Головне не щоб йому подобалося, а самому Отісу.

— Його Величність очікує на Арагонію! — урочисто сповістив Мей і відчинив двері для дівчини.

Вона радісно посміхнулася і пішла найпідступнішою ходою кішки в бік дверей. На нас, очевидно, навіть не дивилася.

А я перебирала мелодію, яка змушувала битися серце в аналогічному ритмі. Розмірено, з очевидними інтонаційними підйомами на вдиху, і таким же спусками на видиху. Чесне слово, як повернуся в Божественний палац, знову почну практикуватися щодня.

Я навіть усміхнулася. Як там Ніка? Чи скучила за мною капосна сова?

— Я дивлюся, у вас гарний настрій, Фелісіє, — блиснули очі Регіни.

Я здивовано подивилася на неї і нахилила голову. Вона очікувала, що я злякаюся її? Чи що не так?

— Зрозуміло, адже ми зараз зустрінемося з Його Величністю, — усе з тим самим здивуванням у голосі промовила я.

А подумки зазначила, що від факту зустрічі мене куди більше кидає в тремтіння, ніж від очікування в цій кімнаті. Але знати про це Регіні не варто було.

— Дивіться, як би речі не довелося збирати потім, — хмикнула мені дівчина.

Я кліпнула очима.

— Краще переживайте за себе, — від чистого серця порадила я.

Бо лаятися з богинею — справа вкрай недалекоглядна. Адже богиня запам’ятає. Помститься. Ми взагалі народ такий, ніколи образи не відпускаємо.

Двері знову відчинилися за хвилин десять, і Мей усе в тій самій поблажливій манері сповістив:

— Його Величність чекає на Фелісію!

Що ж. Моя черга настала.

До дверей я йшла неквапливо. Вид пристрасного поцілунку Отіса з Мідою  зовсім збив мене з пантелику, і я не встигла продумати свою власну стратегію. Айлон сказав, що потрібно викликати емоцію, от тільки… яку? Наша гра в шахи була цілою бурею пристрастей, але вкрай одноразовою. Вдруге правитель Фери не попадеться на мою вудку.

Бути спокусницею? Це суперечить моїй природі. Бути скромною і непримітною? Так це те, про що попереджав Айлон. А якщо бути собою і говорити про битви, то як би не попастися зі своєю легендою.

— А швидше йти не можна? — завив Мей, коли я зовсім зупинилася біля дверей.

Кілька разів моргнула і з майже щирим здивуванням кивнула слузі. Треба ж. Я перестала рухатися, поки думала!

Двері відчинилися, і я увійшла всередину. Варто було тільки нашим очам зустрітися, як я зрозуміла, що потрібно робити.

— Радий вас бачити, Фелісіє, — оксамитовим голосом вимовив правитель.

*

— Вдоволена вашою увагою, — я блиснула очима, опустила очі й усмішка розквітла на моїх губах.

Поруч із правителем лежала дошка шахів. Отіс простежив за моїм поглядом.

— Невже ви все ще хочете зіграти зі мною? — розсміявся він.

— Хочу, — кивнула я і пройшла вглиб кімнати.

Там стояв аромат чайного дерева, змішаний із якимись прянощами. Я присіла — на кольорових подушках було м’яко й затишно. Підклала ноги під себе й нахилила голову, спостерігаючи за своїм героєм.

Так близько. Так непередавано страшно і водночас хвилююче — бачити його з такого ракурсу. З ракурсу жінки. Здається, я вперше почала по-справжньому відкидати своє бачення богині, і…

Здається, я насолоджувалася цим.

— Але в іншу гру, — перш ніж Отіс потягнувся б за дошкою, сказала я, — правда або брехня.

— Ви хочете, щоб я брехав? — цілком щиро здивувався Отіс.

Я хмикнула. Певним чином так. Підняла два пальчики вгору.

— Я хочу, щоб ви мені сказали правду двічі, але збрехали один раз. І мені потрібно відгадати, де саме ви збрехали.

— Так, — усміхнувся Отіс і схрестив руки на грудях, — а який інтерес мені від цього?