Розділ 30.

Назад у вітальню йти було страшно. Я на секунду навіть забарилася. У голові з’явилася зовсім дурна думка, що я могла б втекти і сховатися в кімнаті. Або перевірити чиюсь спальню, хоч і зареклася сьогодні це робити. Але ж коли ще видасться можливість перевірити кімнату Пенелопи!

Сенсу в цьому, зрозуміло, не було — як і в моїй хвилинній паніці. Я видихнула й увійшла всередину.

— Іди швидше, тут остання наречена вже, — шикнув на мене Айлон.

Я натягнуто посміхнулася і приземлилася на подушки поруч із братом. Усередині наростала тривога. Як закінчилося побачення з Мідою? Отіс її відштовхнув і велів ніколи більше не наближатися? Або зробив щось таке, про що я навіть подумати боялася б?

Чи зробить він це з Пенелопою?

Я рвано видихнула й підтягнула ноги ближче до себе, щоб угамувати тремтіння, яке піднялося зсередини.

— Вітаю, Ваша Величність, — першою подала голос Пенелопа, тільки-но увійшовши в кімнату до Отіса.

На ній була золота сукня, скромна за всіма рамками — ні розрізів на стегнах, ні декольте до пупка, ні навіть хтивого блиску в очах. Я совалася, але паніка в грудях поступово вщухала.

— Маєте чудовий вигляд, Пенелопо, розкажіть про себе, — Отіс запросив її присісти, і дівчина з лебединою грацією сіла навпроти правителя.

На відміну від Міди, Пенелопа трималася як королева, і згідно з етикетом. Її спина була натягнута, точно як найгостріша стріла для лука мого героя. Вона ввічливо відповідала на поставлені запитання і обов’язково доповнювала свої слова інтересом до Отіса, але це було натягнуто і штучно. Пенелопа розповідала про природу й погоду свого рідного краю та порівнювала аграрні культури з Ферою.

З кожним зернятком, що промайнуло в розмові між цими двома, я відчувала себе дедалі більш і більш невагомою. Минулого тягаря на плечах наче й не було. До кінця побачення я вже навіть усміхалася.

— Вона точно розумна, але майбутнього між ними зовсім немає, — покрутив носом Айлон.

Я не відповіла. Мабуть, серед усіх претенденток, я б обрала саме Пенелопу на наречену Отісу. Вона була… безпечним варіантом. Якщо не зважати на пристрасть до медицини, зрозуміло.

— Фі, — раптом тихо шепнув мені брат, — я зайду до тебе за годину. Не виходь зі своєї кімнати нікуди, гаразд?

— Добре, — насторожено прошепотіла у відповідь.

Брат встав із подушок. Гучно обтрусився, наче сидів у найпильнішій коморі, щоби привернути всю увагу від присутніх наречених. Спрацювало — вони почали шепотітися, з усмішками дивлячись на божественний стан.

— Наречені, у мене для вас ще більше видовища! А хліб слуги ось-ось мають занести, — він навіть подивився в бік виходу, але звідти ніхто не йшов.

Звісно, я ж їх відправила прямо в кімнату Георгіни. Айлон прокашлявся.

— Що ж, сьогодні ввечері будуть завершальні побачення, після чого в амфітеатрі оголосять тих, хто вилетить із відбору!

— Тих? — злякано ойкнула одна з наречених.

— Не одну? — вторила їй дівчина на сусідніх подушках.

— Це все вирішувати Його Високості, — відрізав подальші розпитування Айлон, — а я попрошу підготуватися Арагону, Регіну і… — запнувся, подивився на мене потемнілим поглядом, — Фелісію. За вами зайдуть, коли прийде час особистої зустрічі з правителем.

Я видихнула. Далі буде простіше, правда?

А перед очима все ще стояла смілива посмішка Міди й те, як на неї дивився Отіс. Хотіла б я… Щоб він так дивився на мене.

***

Я закусила губу і прислухалася до себе, до того, як наповнювалися легені повітрям, як стукало серце в грудях. Усе правильно. У мене є конкретна мета, місія, з якою я опустилася на землю. Усе інше — нісенітниця. Решта абсолютно не важлива.

З такими думками я підійшла до дверей у свою кімнату, коли почула дивний шурхіт. Мої інстинкти миттєво прокинулися — вроджене не вгамувати, нехай навіть у смертному тілі я не могла керувати своєю силою. Прислухалася — шурхіт повторився.

Хтось рився в моїй кімнаті. Не те щоб невідомий міг там щось знайти — та і як? У мене тільки сукні красиві та брязкальця, які Лаура підсунула. Але сам факт того, що хтось рився в моїх речах…

Я притулилася до стіни, очима припала до дверної щілини. Трохи б прочинити двері — я б побачила, хто ховався там. Хоча б силует, або зріст, або якусь розпізнавальну частину. Я штовхнула ручку, але цього виявилося недостатньо. Ще трохи. Акуратно, я штовхала двері міліметр за міліметром, коли зрадницький скрип здав мене з потрохами.

А, чорт забирай!

— Хто тут? — крикнула я, відчинивши дверцята навстіж.

Людина. Повністю одягнена у чорне, вона приховувала навіть обличчя — лише проріз для очей відкривав темні зіниці й пухнасті, точно дівочі, вії. Я кинулася швидше, ніж встигла усвідомити, що зброї і звичної сили в мене не було.

Замахнулася, щоб ударити, а приємного білого світла не з’явилося.

— Та щоб тебе, — вилаялася я, але було пізно.

Порушник уже ухилився від мого невдалого удару, м’яко приземлившись на подушечку стопи. Він тримався з неймовірною грацією і точністю рухів — рівно й різко відстрибував від кожного мого випаду.