Розділ 26.

Я здригнулася. Боязно обернулася в бік вікна й лише злегка ковзнула по дверях. Страх усередині мене був природним явищем небезпеки. Я давно звикла до нього, як звикаєш самостійно дихати чи пити вино. Та все ж іноді, коли глибоко замислюєшся, спотикаєшся об природний ритм.

Забуваєш як дихати. Вино не ллється. І крижаний жах пробирає зсередини, що хтось ломиться в мою кімнату, а я замкнена без натяку на підмогу. Отіса в сусідній спальні ще не було, так…

Усе гірше. Якщо він уже там був, то це б означало, що шкоди можуть завдати насамперед йому. Хіба я могла дати цьому статися?

— Х… хто там? — заїкаючись я кинула запитання.

Озброїлася свічником і стала так, щоб за відчиненими дверима мене не було видно. Той факт, що невідомий не міг би увійти до моєї кімнати рівно так само як я вийти, не подумала.

У замковій щілині повернувся ключ. Я чула, як повільно він обертався, немов непроханий гість до кінця не був упевнений, що готовий зайти всередину. Я занесла свічник над головою.

Почулося клацання — двері відчинилися. Крок, другий — я все ще не бачила відвідувача, але занесла ногу назад, щоб сильніше вдарити. Головне оглушити, а потім уже розібралася б з наслідками того, чому до мене хтось приходив насамперед.

Ще крок. Потрібно кидатися. Зараз або ніколи.

— Фелісіє? — почувся знайомий мені голос, але було надто пізно, щоб зупинити тіло, що летіло у бік чоловіка.

Інерція була моїм злим другом, і я не могла зупинитися на шляху до Отіса. Ось-ось я мала вдарити його свічником, оглушити правителя Фери, сісти до в’язниці за напад або відразу позбутися голови. Благо, у якийсь момент я змогла б втекти, але це не означало казкового життя після.

У процесі феєричного польоту я заплющила очі. Краще не бачити того, що я зробила б зі своїм героєм.

Що він взагалі забув у моїй спальні?!

На щастя чи ні, але удару не було — мої кисті перехопили однією рукою, другою Отіс підхопив мене за поперек. Свічник гучно впав на землю.

— Як мені це розцінювати? — серйозно запитав правитель Фери.

Я розплющила очі, з побоюванням оглядаючи його. Не хмурився, але й не усміхався, губи були розслаблені. Ні, Отіс точно не злився. Я винувато опустила погляд.

— Я запитала, хто це був, але відповіді не було, — відвела очі.

Отіс тільки хмикнув, але руки мої відпустив. Його долоня продовжувала гріти мій поперек, викликаючи дивне відчуття в грудях.

— Якщо це так, прошу мене пробачити, я і справді не позначив себе відразу, — відповів він м’якше, — але нападати зі свічником на того, хто ввійшов…

— Вас не так давно отруїли! — вигукнула я, переповнюючись праведним гнівом, — тут небезпечно! А у вас навіть охорони біля дверей немає!

Цей випад був лише частково на свій власний захист. Я справді хотіла — майже вимагала — щоб Отіс виставив додатково людей у варту. Його хотіли вбити. Він — правитель Фери. Чому він так безтурботно ставився до своєї власної безпеки?!

— Я в стількох битвах побував, що вам і не снилося…

Не снилося. Я там сама була.

—… і вже точно здатний захистити себе від будь-якої небезпеки, — підморгнув Отіс.

Не здатний. Інакше провісниця не була б у мене. Я не збиралася так просто здаватися.

— Але ж я не у вас у спальні, — сказала і прикусила язика.

Бо звучало вкрай двояко, що не сховалося від Отіса. Його очі миттю потемніли, усмішка потягнулася в бік. Вії повільно здригнулися — я сковтнула.

— У сенсі… — я забелькотіла, марно намагаючись виправити помилку, — ви-то себе захистите, звісно, а от мені б зовсім не завадило бути під наглядом.

Здається, я робила тільки гірше. О Дієвсе, о Ліро, чому ваше дитя втрачає розум, варто тільки дивному теплу розпливтися всередині?!

— Що ж, ви маєте рацію, — ближче нахилився до мене Отіс.

Його погляд пестив мої губи, а я не могла відірватися від його очей.

— Домовмось, Фелісіє, — чомусь почав шепотіти правитель, — якщо вам стане страшно, ви просто постукаєте до мене, гаразд?

— А якщо вас не буде в кімнаті? — мої губи ледь ворушилися.

Сміх. Короткий, але зухвалий. Він торкнувся підборіддя і підморгнув мені, після чого відпустив і пішов у бік дверей. У цей момент я була абсолютно розгублена, бо розуміння ситуації бракувало.

Двері за Отісом зачинилися.

Висновки сьогоднішньої палкої битви: я не вмію спокушати чоловіків, мене чомусь тягне до мого героя, і він заявив, що сам здатен себе захистити.

Можливо — суто теоретично, звісно — мені варто йому довіритися? Але як тоді бути з передбаченням?

Я швидко перевірила двері — відчинені, але виходити не збиралася. Отіс був поруч і стежив за мною. І сьогоднішня його поведінка говорила про одне — він мені не вірив, і робив усе, щоб я залишалася поруч.

Завтра вилазку в кімнати наречених доведеться скасувати. Я похитала головою і поспішила в ліжко.