Розділ 25.

Мей повів мене у свої покої щойно Отіс остаточно отямився. Дорогою не розмовляв — навіть тоді, коли я цілком щиро поцікавилася, чи не потрапила отрута і йому в їжу. Лише відмахнувся стандартною відповіддю, завів мене в кімнату й замкнув на ключ.

— Ну чудово, і чим мені тут займатися? — фиркнула я і впала на ліжко.

Відпочивати не хотілося. Їсти не хотілося. Та нічого робити, власне, не хотілося — тільки дізнатися, хто ж намагався забрати життя в Отіса. Наречена? Чи інший недруг? Якщо інший, то побоюватися не варто — провидиця ясно сказала, від кого чекати загрози. У решти, скільки б не намагалися, вбити правителя не вийде.

Але мотиви… Я почухала підборіддя.

Чому люди вбивають? Найчастіше — ревнощі або заздрість. Іноді мені здавалося, що в Підземному світі на колі заздрісників уже просто не вистачало місця. Перенаселення! Може тому частину з них повертали на землю — але дядька про це, звісно, не питала.

Ще ймовірна причина нападу — заздрість наречених. Ревнощі перед іншими. Бажання володіти Отісом одноосібно. Я кивнула своїм роздумам — звучало цілком логічно й  у дусі людей. «Так не дістанься ж ти нікому!» і вбити нареченого. Абсолютно дурне рішення, але що вже маємо.

Емоційні вбивства прості — там багато помилок і особистої залученості. Інша справа державний переворот, військові потреби, бажання звільнити завойовані землі.

«Повстання з боку Голіани», — згадалися мені слова з розмови Отіса й Мея. Чи міг нападник бути одним із них? І, що ще гірше, чи могла наречена вершити правосуддя в ім’я своїх братів або кузенів, або навіть просто за гроші повстанців?

Я важко видихнула. Без додаткової інформації було ой як непросто. Підійшла до вікна у відчайдушній надії побачити хоч когось. Може Тіфест знову пролітає? Чи Айлон проходить повз?

Мені б хоч крихітку інформації — на кінчику пальця! Що встиг з’ясувати Отіс, поки я була тут замкнена?!

Але, як на ту пеню, двір був порожній, і тільки зрідка сова ухала, нагадуючи мені про мою вірну соратницю в Божественному палаці. Я сіла біля підвіконня і розчаровано впустила голову на руки. Спостерігала за місяцем.

— І сон не йде, й ідея не приходить, — сумно зітхнула я.

Звідкись знизу почувся шурхіт — чиїсь кроки легкою ходою відбивалися від стін. Акуратні, але точні, тихі, але разом із ним вольові. Посмішка з’явилася на губах швидше, ніж я встигла її зупинити.

Білий одяг колихався від легкого вітру, оголюючи накачані м’язи чоловіка. На голові в нього відбивала полум’я смолоскипів золота оливкова гілка. Гілка перемоги. Я перекинулася через підвіконня, щоби подивитися, чим займався правитель Фери в такий час.

Він мене не бачив — пройшов до дерева у дворі й торкнувся рукою. Погляд його був спрямований вдалину — далі дерев і просторів палацового саду. За горизонт. Правитель розмірковував про те, у що інші не були залучені й запрошені. Я стала німим свідком цієї особистої сцени — спостерігала, але не видавала жодного звуку.

Його видав сам Отіс, різко обернувшись у мій бік. Наші очі зустрілися.

— Фелісіє, це знову ви, — чи то запитав, чи то констатував правитель Фери.

З такої відстані мені не було видно усмішки на його губах, але з голосу не було схоже на його типовий гнів. Радше… Втома. Пригніченість, страх, переживання і… Щось іще, що я не могла вловити.

— Я у своїх покоях, — підняла ручки догори, — у найбільш відведеному для мене місці. Мей мене навіть на ключ замкнув.

— На ключ? — брови Отіса злетіли вгору. — Прямо замкнув?

— Можете прийти перевірити, якщо не вірите, — я знизала плечима.

Бо говорила істинну правду. Але за моїми, на перший погляд, невинними, словами ховався підтекст, який я не одразу зрозуміла. Бо взагалі не мала його на увазі. Утім, чоловік був зовсім іншої думки.

— Ви запрошуєте мене до себе? — Отіс підійшов ближче до смолоскипа, і я змогла роздгледіти його обличчя.

Очі хижо блищали, зіниці розширені. Я ковтнула.

— У такий час? — бачачи моє мовчання, продовжив наступати він.

— Я… — ікнула, — не те щоб… Просто двері…

Вітер пустотливо грався з моїм волоссям, груди здіймалися від частих зітхань. Що зі мною? Якась побічна дія вигляду смертної? Лаура мене не попереджала про таке — та й не те щоби про таке писали в книжках. Чому так тепло всередині? І зворушливо водночас? І чому так хочеться раптом поправити волосся, що й без того лежить ідеально?

Посмішка зникла з моїх губ. Я дивилася на Отіса, немов метелик на вогонь.

— Фелісіє… — глухо промовив, слова ледь донеслися до мого поверху.

Я дивилася на його губи — на те, як вони чоловік прочинив їх, як облизав і вимовив слова, що дурний вітер і нічні звуки заглушили повністю. Але я почула. Не вухами, але серцем — очима, що прочитали з його губ.

«У вас дивовижне волосся, Фелісіє». Серце завмерло.

Отіс зник у дверях Палацу.

У мене пішло з хвилину — може, з дві — щоби прийти до тями. Дивне серцебиття теж вляглося, затьмарення розуму й тепло поверталося в норму. Я мимоволі торкнулася свого волосся і усміхнулася. Мені було просто… добре.