Розділ 23.

Не встигла я і кроку ступити, як почула характерний гортанний звук — хтось закашлявся, наче захлинувся. Спиною пройшли мурашки: я обернулася і побачила те, чого боялася найбільше.

Ці звуки видавав Отіс. Й аж ніяк не через те, що виноградна кісточка потрапила не в те горло. Його шкіра набула характерного синюватого відтінку, на лобі проступив піт.

— Ваша Величність? — тривожно запитав Мей. Відповіді немає. Він підійшов ближче, — Отісе?

Але Отіс уже впав зі стільця на підлогу, борючись із раптовими судомами, що затрясли його тіло. Отрута. Я точно знала, що це отрута.

Кинулася до чоловіка швидше, ніж встигла усвідомити, що роблю — мною керували радше інстинкти, ніж адекватне розуміння того, що відбувається.

— Фелісіє, що ви робите?! — заволав Мей і смикнув мене за плече.

Відлетів убік так само швидко, як рухався до цього. І ні, я не використала божественну силу для цього. Достатньо було опуститися на одне коліно й підставити йому підніжку, щоб другою ногою добряче штовхнути в сонячне сплетіння. Дихання миттю вибило з його легень, і юнак упав на підлогу, не втримавши рівноваги. Поки віддихається, поки повернуться сили, щоби підвестися, уже закінчу свою справу.

Проблема в тому, що я не знала, чим отруїли Отіса. Для різних отрут існує різна перша допомога. Найпростіше, звісно, вдатися до божественної сили. Там хоч корінь Холі, що росте тільки в Підземному царстві — без різниці. Будь-яку отруту виведе й нейтралізує. Але я ще не спіймала паскудницю, а значить привертати увагу батька рано, ой як рано…

Висновок простий: треба відкачувати все, чим харчувався Отіс за останній час. Робити це можна довго, а тому ризиковано. Отрута може почати діяти, вбратися в кров, і тоді без моєї сили він просто помре.

— Мею! — крикнула я з надією, що слуга вже став на ноги. — Знайди реп’яшник або корінь іпекакуани!

— Я тобі… — кашляв він, піднімаючись із підлоги, — не…

— Так-так, — відмахнулася я, — потім посадиш мене під замок у чотири стіни, назвеш зрадником батьківщини й повісиш собі медаль на груди за доблесть. А тепер жваво на кухню за травами, якщо хочеш, щоб твій правитель жив!

Сама тим часом переклала Отіса на бік і повторювала процедури першої допомоги знову і знову. Потрібно було купити йому більше часу, поки неповороткий Мей принесе інгредієнти. Якщо пощастить і знайде іпекакуану, то проблем взагалі не виникне. Вона діє протягом кількох секунд. А от із реп’яшником дія може настати й через годину, і тоді…

Ні, не думати. Просто повторювати рухи. Методично, коротко, швидко.

— Він не дихає, трясця, — вилаялася я і нахилилася до Отіса.

— Відійди від нього геть, брудна наречена! — закричав хтось позаду.

Я обернулася. Ксенія. Що вона тут забула — не знаю, але її втручання зараз точно зайве. Чи це вона підсипала отруту, і зараз прийшла перевіряти, чи подіяла? Я насупилася.

— Ксеніє, що ти тут робиш?! — крикнула я і знову переклала Отіса на бік.

Зупинятися ніяк не можна.

— Рятую Його Величність від смерті від твоїх рук, — зашипіла дівчина, — варта! Варта! Швидше! Вбивають!

Дивно, як ця варта не з’явилася тут раніше, коли спочатку впав Отіс на землю, а потім я з гуркотом відштовхнула Мея. Зараз же, коли Ксенія лише подала голос, двоє відомих мені охоронців з’явилися на поклик.

— Кого вбивають?! — заволав один.

— Варта на місці! — сповістив другий.

— Ось, дивіться, вона! — удавано скиглила Ксенія. — Вбиває Його Величність!

Двоє охоронців переглянулися і вирішили не думати головою, яка їм навіщось була дана на плечах. Натомість вони кинулися до мене, щоб зупинити мої «неправомірні» дії.

— Ще крок і він помре, — зашипіла на них я. — Чи ви не бачите, у якому стані Його Величність?

— Так ти його й добиваєш там, — хмикнула Ксенія і схрестила руки.

— Тобто по-твоєму, якщо я його залишу так, йому полегшає?! — у серцях вигукнула я і підняла руки долоньками вгору.

Отіс ставав дедалі більш і більш синюшного кольору.

— П-продовжуйте, кюрія, — ікнув один стражник.

— Я стежитиму за вашими діями, — вирішив проконтролювати ситуацію другий.

Мені залишалося тільки сумно зітхнути й повернутися до Отіса. Він уже зовсім не дихав — і навіть штучне дихання не допомагало. Якщо Мей не з’явиться…

— Фелісіє! — я почула його крик якраз вчасно.

У мене полетів мішечок із травами, який я спритно зловила однією рукою. Усередині виявилося різне коріння, але на моє — і, підозрюю, Отіса — щастя там був і корінь іпекакуани. Різкими рухами я розламала його навпіл, щоб вийшов зовсім невеликий шматочок.

— Ваша Величність, — покликала я, піднімаючи голову Отіса, — зараз вам потрібно проковтнути цей корінь. Заздалегідь прошу вибачення за смак.

Подушечками пальців відкрила його губи і пропхала всередину корінь. Залила воду, люб’язно принесену Меєм, і знову повернула правителя на бік. Тільки б не надто пізно…