Розділ 21.

Отже, два варіанти. Ганебно чекати порятунку або спробувати врятуватися самій. Я озирнулася. Ліворуч від мене був той самий кут, через який я насилу перемахнула. Праворуч — довга балка завдовжки в цілий палац. Що ж, маю визнати, вибір невеликий.

Ще раз подивилася вниз. Можна спробувати пробратися камінням, але в такому взутті високий ризик зірватися. Подивилася на м’які сандалі, оцінила довжину сукні.

А що мені, власне, залишалось робити?

— Ось і шанс перевірити, чи можуть богині померти в смертній подобі, — прошепотіла самій собі, заплющила очі й потягнулася вниз.

Але не встигла я навіть до пуття зіслизнути з балки, як чийсь заливистий сміх пролунав біля самого вуха, а потім маленькі руки обійняли мене зі спини.

— А Фінна збунтувалася, а Фінна збунтувалася, — продовжував хихикати голос, поки божественна сила нарешті не спустила мене на землю.

— Тіфесте, — кинула я, не дивлячись юнакові в обличчя.

Натомість я обтрушувалася від пилу, у якому забруднила гарну сукню. Розчаровано подивилася на брудні плями. Ех, шкода таку красу, але більше її не вдягнути.

А маленький божок тим часом перекидався в повітрі навколо мене й із цікавістю роздивлявся мій зовнішній вигляд.

— Що ж попросити в тебе в обмін на моє мовчання? — задумливо вимовив він і побив пальчиками по підборіддю. Різко зітхнув, — і за допомогу! Звісно, за допомогу теж платити потрібно!

Розбиратися з дрібним паршивцем часу не було — я подивилася нагору, де ось-ось мав з’явитися Мей. Потрібно було змотуватися, причому прихопивши малявку в кишеню, щоб не викликати підозр ані в помічника Отіса, ані в перехожих. Якби мої божественні сили були при мені, Тіфест би й пискнути не посмів, а так…

— Слухай сюди, — я схопила його за вухо, закутане золотими кучерями, — ми швидко зараз ідемо до палацу, щоб ні Отіс, ні його піддослідний помічник мене не побачили, зрозумів?

— А в обмін-то що буде? — захлюпнув Тіфест.

— Дам тобі з Нікою погратися, — видавила я.

Сова мені за це не подякує, і ще місяць буде ображатися. Але куш вартий цих невеликих втрат.

— Обіцяєш? — не вірячи примружився Тіфест.

— Слово богині мудрості, — злобно прошепотіла я, і юнак сховався в мене в кишені, перетворившись на маленьку монетку.

Ох уже цей бог торгівлі! Позавчора на світ з’явився, а вже вдає із себе незрозуміло що. Проти нього завжди треба мати козирі в рукаві, а якщо ні… Душу продаси швидко. Він хоч і маленький, але вже могутній.

З королівського саду я пробралася у відкриту вітальню, де, на моє щастя, ніхто не розпивав вино, не пив чай, і я могла прослизнути всередину непоміченою. Підійшла до коридору, але там нікого не було. І тільки тоді, щільно прикривши двері, я дістала монетку з кишені.

— Але все ж круто я тебе врятував, а? — одразу випалив Тіфест і від радості розсипався монетами.

— Припини використовувати божественну силу, ти привернеш увагу батька! — шикнула на нього.

— Дядько Дієвс хороший, він нічого тобі не зробить, — махнув долонькою юнак.

Ех, свята наївність. Одразу видно, що не в Божественному Палаці він зростав, не пізнав силу гніву Верховного бога. Я видихнула. Не розбивати ж дитині мрії та надії, врешті-решт.

— Твоя мама знає, де ти? — я вперла руки в боки.

— Звісно. Вона мене відправила погуляти, — сказав і не моргнув.

Брехав? Я придивилася. Начебто не схоже, тітка Ді і справді могла його відправити. От тільки з умовами, про які цей малий мені не каже.

— Якщо зараз же не скажеш правди, я покличу Айлона, — схрестила руки на грудях, наблизивши обличчя до нього. Так вид мала грізніший, — а вже він із тобою торгуватися не буде. Відразу додому відправить.

— Не треба Айлона! — забелькотів юнак, і навіть зібрав розкидані монетки назад до себе в рот.

Видовище було кумедне, і куточки моїх губ поповзли вгору. Що, звісно, не сховалося від хитрого хлопця.

— А давай ти не скажеш Айлону, а я не скажу дядькові Дієвсу? — зметикував що до чого Тіфест. — Уявімо, що мене тут і не було!

— Без умов? — підняла брови.

— Слово бога торгівлі! — кивнув він.

Для певності навіть показав обидві руки. Одна з них тримала пальці схрещеними, через що сам Тіфест округлив очі й ледь не заволав від страху. Сам себе ж здав, фокусник недороблений.

— Чесно! — повторив юнак, тільки цього разу обидві руки тримав відкритими.

— Домовилися, — хмикнула я, — тоді я пішла, бувай.

І вже хотіла було вийти в коридор, коли Тіфест несміливо кашлянув. Я завмерла. Ледь не завила від роздратування.

— Ну що ще? — зовсім невдоволено буркнула.

Взагалі метушня з малюками не так сильно мене дратувала, проте конкретно зараз вона була вельми недоречною.

— А наш договір із Нікою… адже він чинний? — тоненьким голоском пробурмотів Тіфест.