Розділ 20.

Чудово, Фінно, найкращий результат подій. Як я могла взагалі таке передбачити?! Жодна з наречених не замикала дверей. Я навіть не знала, що тут замки!

Це дурість, звісно, бо замкові щілини було очевидно видно на кожній із дверей. Але я не думала, що ними будуть користуватися. Бо навіть Отіс ніколи не користувався замком.

Почекавши кілька хвилин, я вийшла зі свого укриття і смикнула двері. Нічого. Зазирнула в замкову щілину в надії побачити ключ, але й тут марно. Служниця справу свою знала. Шкода, що Кірісса не покликала Лауру для цього.

Що ж, робити нічого! Я видихнула й повернулася до невідкритої валізи. Розмотала шкіряні пояси, відчинила її і побачила лише просту косметику, кілька портретів і фарби. Суконь тут не було, але тепер це й не здавалося дивним.

Я потягнулася до портретів — вони зображували одного й того самого чоловіка. Гарний чоловік з темним волоссям дивився на мене з полотна й усміхався. На одному зображенні він був у військовій формі, на іншому — у парадному одязі. Таємне кохання Кірісси? Чи родич?

Про всяк випадок я перевірила фарби й косметику на наявність отрут, але марно. Виходить, що я забралася в цю кімнату даремно. Крім цих портретів, зрозуміло.

Один із них вирішила забрати із собою. На випадок, якщо знайду цей портрет десь у бібліотеках, зможу дізнатися, хто такий важливий для Кірісси, що вона його лик носить. Або в Лаури запитаю — вона точно знає!

Склала згорток у кишеню до мішечка з травами, щільно закрила валізу й розгублено сіла на ліжко. Потрібно було придумати, як вибратися звідси — бажано непоміченою. У гіршому разі я завжди можу сказати, що кімнати переплутала, але з урахуванням нещодавнього псування майна Кірісси мені б не повірили…

Отже, один із варіантів — божественна сила. Слід для батька, його гнів, грім, блискавка, робота в пеклі. Ні. Махнула головою.

І тоді мою увагу привернуло вікно, відчинене навстіж. Я ж… могла втекти через нього? Підійшла ближче і виглянула.

По периметру палацу на кожному поверсі було проведено невеликий виступ, який слугував декорацією замку. Він не був великим і широким — ще б пак, навряд чи архітектори планували, що дівчата ними ходитимуть. Та все ж спробувати варто було.

Я вилізла на підвіконня і зробила несміливий крок на дерев’яну балку. Вона заскрипіла. Я постояла ще з хвилину, прислухаючись до своїх відчуттів, і тоді поставила другу ногу.

І хоч би як деревинка дурна не скрипіла, а вниз не прогиналася. Я могла просуватися далі. Зрозуміти б куди.

Якщо я зараз у тупиковій частині східного крила, значить вітальні в глибині палацу. Якщо просунуся в ліву частину, то пройду вздовж усіх кімнат дівчат — а отже, і вздовж кімнати Пенелопи. Ось вона здивується, коли побачить, що я гуляю по дерев’яній балці з головним болем!

Інші кімнати могли б бути вільними, але справа здалася занадто ризикованою. А що, якщо вікна зачинені? Або в кімнаті все ж хтось був? Ні, я прийняла інше рішення — просунутися в бік колишньої кімнати Дори. Там точно нікого немає. А якщо вікно зачинене, то спробую спуститися вниз — благо, висота не надто велика. Хоч і робити цього б сильно не хотілося.

Повільно, але вірно я почала просуватися в правий бік палацу. Трималася за виступи зверху, а сама пересувалася крок за кроком. Вниз не дивилася — мене тут же потягнуло б із цієї балки.

Найнебезпечнішим здався кут. Його потрібно було обігнути й не зірватися, а виступів там, як на зло, було значно менше.

— Іди сюди, клята кам’янюка, — вилаялася я вголос і це, на подив, допомогло.

Я змогла перекинутися на іншу частину палацу — у бік кімнат на протилежному боці. Вікно Дори було зовсім близько, але я не могла зрозуміти, чи було воно зачинене. Звідси здавалося, що так.

Крок за кроком, крок за кроком. Я навіть дихала в такт, боячись збитися і полетіти вниз. Але вікно все наближалося, і в моменті я відчула, що порятунок весь цей час був під рукою. Ледь радісно не скрикнула, коли штовхнула віконну раму і…

Вона не піддалася. Геть замкнене вікно знущально показувало мені ідеально порожню кімнату, до якої я могла б пробратися і покинути приміщення ніким не поміченою.

— Та щоб тебе осли покусали! — вилаялася я.

— Вам допомогти?

В ім’я всіх божеств і героїв, скажіть мені, що це не той голос, що я впізнаю з тисячі? Голову підняти боялася. Боялася побачити знайомі очі.

— Фелісіє, це ви?

Помилки бути не могло, як і того, що мій Отіс упізнав мене. Точніше, не мене, звісно, а наречену в моєму обличчі, але впізнав. Я підняла голову й невинно посміхнулася.

— Чудовий день сьогодні, чи не так, Ваша Величносте? — я міцно трималася двома руками, а тому не могла махнути чоловікові.

Він перекинувся через підвіконня і дивився на мене з якоюсь усмішкою на губах. Його моя ситуація забавляла.

— Чудовий, абсолютно згоден, — крикнув у відповідь чоловік, — гуляєте?

Він ще і знущається! Я зімкнула губи, щоб усмішка мала якомога більш натягнутий вигляд.

— Дуже освіжає, рекомендую! — гордо кивнула йому.

Бо нічого іншого просто не залишалося.