Розділ 19.

Тим часом Лаура

Богиня кохання, прихована під шарами одягу простолюдинки, стояла біля виходу з Вітальні Тисячі Килимів. Вона бачила справжню сутність кожної нареченої, що була присутня в тій кімнаті.

Якихось по істині цікавих смертних там не було. У всіх свої вади — заздрість, гнів, жадібність і гординя. О! Як багато там було гордині! Кожна дівчина вважала себе найкращою, більш гідною серця правителя. І кожна незмінно отримала б удар у своє серце.

Бо жодна з них не кохала його по-справжньому.

Утім, Лаура усміхнулася. Виправити це маленьке непорозуміння було їй під силу.

— Ой, дивіться! — вигукнула одна з наречених і показала пальцем на картину, на якій щось почало рухатися.

У порожню вітальню, або будуарну для зустрічі з правителем, зайшов сам Отіс. Лауру тут же накрило хвилею нестримного бажання, що відчували дівчата. Вона скривилася. Запах був… як у призабутих на сонці персиків. Солодкий, але настільки паршивий, що хочеться прикрити ніс.

Лаура опустила нижче голову, щоби приховати свою руку, якою вона прикрила ніс. Дихати стало легше. А на картині вже відкривалося перше побачення.

Євгенія зайшла в кімнату. На ній — легка біла сукня, плечі голі, але не прикрашені жодними аксесуарами. Навпаки, дівчина була схожа на голубку. Волосся темне, підняте у високу зачіску. Так вона могла показати свою шию — довгу, як у лебідки.

Вродлива дівчина. Гідна конкурентка.

— Ваша Величність, — вона присіла в поклоні, але їй не вистачало витонченої грації. Дівчина здавалася злегка незграбною.

Не в тій милій манері, коли чоловік кидається рятувати бідолаху — це б було непоганим трюком. Лаура розслабилася. Ця наречена й у підметки не годиться її сестрі.

— Сідайте, Євгенія, так? — мило всміхнувся Отіс.

Його риси були м’якими й ніжними, коли він дивився на дівчину. Не було тієї відчутної бойової гостроти, яку він ніколи не відпускав на полі бою. Лаура сама задивилася на Отіса. Йому б… хорошу дружину. Справді хорошу. Він — гідний чоловік.

— До чого ж вона незграбна, — фиркнула Арагонія.

Лаура зиркнула на неї. Знову поширює ці флюїди, від яких дихати нічим.

— Ще піди Його Величності сподобається, рятувати кинеться, — підняла носик Міда.

Решта мовчали, уважно спостерігаючи за тим, що відбувалося на картині. У всіх були свої ідеї, як сподобатися Отісу — і вони згорали від страху, що хтось вкраде їхні ідеї.

— Чим ви захоплюєтеся, Євгеніє? — Отіс склав руки на столі й нахилив голову на бік.

Дівчина йому подобалася, і він старанно підтримував розмову. Посміхався. Але чи було за цим щось більше?

— У мене є мої голубки, — змахнула віями дівчина і вперше від початку зустрічі усміхнулася, — я розводжу птахів. А ви, Ваша Величносте? Чим захоплюєтеся?

— Ох, боюся, мої захоплення далекі від голубів, — ніяково відповів чоловік, — як ви знаєте, я не так давно повернувся з поля битви.

— А, так, — чи то запитала, чи то відповіла, чи то просто відмахнулася Євгенія.

І позіхнула.

Наречені ахнули.

— Вона позіхнула Його Величності?! — волала одна.

— Позіхнула на побаченні?! — волала інша.

— Може спокусити так намагалася? — шукала підступ третя.

Лаура усміхнулася. Ні, Євгенія не робила нічого із цього. Їй… просто було нудно.

Тим часом Фінна

— А чим захоплюєтеся ви, Фелісіє? — купаючись у дозвільній цікавості запитала Пенелопа.

Я поставила чашку на блюдце і ввічливо посміхнулася дівчині. Потрібно було закінчувати цю виставу пристойності — на мене чекали порожні кімнати наречених.

— Я захоплююся історіями, — ухильно відповіла й зустрілася поглядом із нареченою.

Вона не відвела погляд. Навпаки, дивилася на мене сміливо й без побоювання. Звісно ж, Пенелопа не знала, з ким розмовляла, та все ж щось у її поведінці змусило мене здригнутися. Вона була… незвичайною.

— Розкажіть мені одну з них, Фелісіє, — попросила дівчина.

— Боюся, сьогодні змушена покинути вас, Пенелопо, але може бути іншим разом? — і встала з-за столу.

— Я вас якось образила? — стурбовано підняла на мене очі дівчина.

Театр? Чи щире співчуття? У цьому зміїному кодлі не можна довіряти нікому — особливо тому, хто видає із себе щирість серця.

— Аж ніяк, дякую за гостинність, але в мене розболілася голова. Якщо дозволите, — злегка вклонилася, вибачаючись за швидке завершення зустрічі, і пройшла до дверей.

— Фелісіє, зачекайте!

Пенелопа підійшла до свого комода, відкрила його з характерним скрипом і дістала якісь трави. Склала їх у мішечок і підійшла до мене.

— Це кора верби. Заваріть собі чай, чудово допомагає при больових спазмах, — і простягнула мені трави.

Які пізнання як для тієї, хто не змогла прочитати медичні книги брата.