Розділ 18.

Поки Айлон перебував у кімнаті, атмосфера панувала нейтрально-спокійна. На мене дивилися легко змахнувши віями з-під плеча, але жодних дій, слів і навіть відвертого невдоволення не випливало.

Це змінилося радикально, варто було моєму братові покинути кімнату.

Точно хижі стерв’ятники жіночі погляди звернулися до мене.

— А відколи ледь не рудий колір вважається чарівним? — підняла брову Арагонія.

— Айлон просто пожалів хвору, — фиркнула Ксенія.

Серйозно? Навіть прикривати своє хамство не будуть?

Дівчата згрупувалися в одне коло й кидали в мене їдкі зауваження так, немов би й не зі мною поруч розмовляли. Варто було б мені втрутитися і сказати їм щось у відповідь, як мене б звинуватили в підслуховуванні.

На ділі ж їх чула вся вітальня.

Третя дівчина з їхнього кола отруйних язиків перекинула волосся через плече.

— Пані, — ніжно перебирала волосся пальцями, — вона — яскравий доказ, що навіть еволюція із часом бере паузу.

Повітря в легенях стало важким і в’язким, зуби зчепилися з характерним звуком. Рука проти моєї волі почала здійматися, вбираючи в себе божественну силу. Я змушу цю смертну замовкнути.

Назавжди.

— Кюрія, прошу мене вибачити, я забула ваші сережки, — низько вклонилася служниця.

Я кинула на неї ледь не гидливий погляд — як сміє вона зупиняти мене під час покарання смертної за надмірно велике его! Я наповню її рот отрутою, змушу горіти у власній жовчі слів! До біса відбір — винищу всіх наречених, і нікому буде вбити Отіса. Очі горіли червоним.

— Кюрія! — служниця підняла голову й зустрілася зі мною поглядом.

Поглядом моєї сестри. Якщо я залучу магію, вона мене зупинить — ось, що говорили її очі. Я мало не розсміялася. Ну звісно! Адже богиня кохання нізащо не дасть потривожити хід любовного відбору. Яка комедія! Який сюрреалізм, що скував мене з усіх боків!

І вороги мені не раді, і друзі відвертають ніс. О боги, за що мені це?!

— Ходімо, — я підібгала губи і встала з подушок.

— Нарешті вона порадувала нас, — хмикнула та сама дівчина.

Мені не було видно її за Ксенією — тільки спину і світлі руки. Світлі й тонкі, майже прозорі. І темно-зелену каблучку на безіменному пальці.

— Про що ви? — подалася вперед Арагонія.

— Про те, що вона, нарешті, пішла, — хмикнула хамка.

Я знайду тебе, клянуся ім’ям Дієвса. І тобі не сподобається гнів богині Фінни. Холод коридору діяв протверезно.

— Фі, йди, я залишуся, — кивнула Лаура.

Те, що сталося, не коментувала — за що їй щира вдяка. Наша незгода в питанні мала б зависнути в повітрі, інакше я б узяла гору. Я — старша сестра. І я не дозволю якійсь вискочці так говорити про мене.

Бо тільки дурень гніває богів.

— Фі, — натиснула Лаура.

Я подивилася на вхід у вітальню. Розкинула подумки партію: я заходжу всередину, знищую дівчат, зі мною в бій вступає Лаура, як праведна захисниця кохання. Ми боремося пішаками, я закликаю Отіса, він виганяє всіх наречених і закриває відбір. Батько дізнається про нашу сутичку, насилає на мене гнів Верховинного бога і виганяє до брата в Підземний світ. Кажуть, той досі собі помічницю шукає. Отіса вб’є якась інша дівчина, і я оплакуватиму його вже служителькою пекла.

Подивилася на сестру. Капюшон ледь прикривав її волосся, що неслухняними кучерями спадало на плечі. Вона не була зла, але стурбована. Чи думала вона про такий самий сценарій?

— Добре, я піду в спальні наречених, залишайся тут, — тихо відповіла я.

Змирилася. Помста — страва, що подається холодною і несподіваною. Нехай носійка зеленої каблучки насолоджується своїм життям. Поки що.

Я хижопо сміхнулася. Ніхто не сміє переходити мені шлях. Мені й моєму Отісу. Відчинила перші-ліпші двері, логічно розсудивши, що в кімнаті нікого не має бути.

Але я прорахувалася. Три наречені очікували зустрічі з Отісом у виділених кімнатах, ще троє кидали свої нечисті слова у вітальні, поки за ними спостерігало… спостерігала. Лише одна дівчина. Що означає, що спальня, у яку я зайшла, належала або Георгіні, або…

— Пенелопо! — я здивовано підняла брови.

— Вітаю, Фелісіє, це ж ваше ім’я? — підвелася зі свого місця дівчина.

Темне волосся рівною хвилею розсипалося по плечах. Дівчина сиділа за столом із чашкою чаю і спостерігала за краєвидом, що відкривався з вікна. І не сказати, що вона планувала кудись виходити.

— Прошу вибачити мою таку раптову появу, — я зніяковіло вклонилася, — я лише помітила, що вас не було у вітальні і, право ж таки, була занепокоєна. Чи все у вас гаразд?

Пенелопа ніяково усміхнулася. Сподіваюся, моя відмазка не настільки очевидно шита білими нитками.

— Ви дуже люб’язні, — вона показала рукою на пуфик навпроти себе, — прошу, сідайте. Ризикну припустити, що ви шукали можливість втекти з того свята потіхи над іншими.