Розділ 15.

Не знаю, чому саме мені, але біля самого порталу Дора повернулася і усміхнулася. В очах її стояли сльози.

Люди кричали, волали, підбивали її швидше пройти крізь коло, а дівчина немов застигла на місці. Дивилася на мене й усміхалася, наче блаженна. Мурашки жаху пройшлися в мене по шкірі, коли стражник підштовхнув Дору до порталу.

Незграбно вона ступила на божественну частину, і коло передбачувано загорілося червоним.

Дора тільки встигла відступити й обернутися. На її обличчі читалося нерозуміння, шок, а потім повільне й болісне усвідомлення. На картині в червоному палаючому вогні вона солодко обіймала зовсім не прекрасного Айлона й навіть не чоловіка, а суккуба. Страшного, огидного і з бридкою посмішкою.

Люди заревіли. Повставали зі своїх місць, почали кидатися, у кого що було під руками. А Дора далі стояла на місці й дивилася на те, що відбувалося з нею сьогодні вночі.

— Це був… — одними губами прошепотіла вона, але я зрозуміла її, — не Айлон?

Потім подивилася на мене. Ніби не могла повірити. Я лише похитала головою. Ні, люба, це був не Айлон. Ти прийшла на відбір Отіса, і поплатилася за свій гріх. Нехай і причиною його стало банальне бажання не бути самотньою в цьому світі.

Сльози бризнули з очей дівчини.

— Здається, Дора була не така чиста перед правителем Фери, як слід було б! — реготав щосили Айлон.

Я лише важко видихнула. Емоції… мішалися. У божественному лику їх відчуваєш менше — на рівні настирливої мухи, від якої відмахнувся і думати забув про те дзижчання. Але в людській іпостасі я відчувала жалість, навіть образу й несправедливість.

Я навіть могла це зупинити. Але не стала. Дору ніхто не примушував робити те, що вона зробила. І зараз вона збирала плоди своєї помилки.

Її повели геть не одразу — довго ще публіка ревіла й захоплювалася, впивалася приниженням дівчини. Вони, нарешті, отримали те, чого так хотіли — видовища. Тож коли викликали мене і знову загорілося біле світло, люди навіть почали відвертатися.

Я нікого не цікавила: за мене, як за майбутню правительку, ніхто не голосував. Я була нудною після червоного світла дівчини.

Дора виявилася єдиною, кого виключили з відбору того дня.

Айлон загравав із публікою, наречені теж показували свій лик, щоб отримати схвалення народу, а я відійшла вбік — туди, де знаходився намет Отіса. Поруч із ним на свій подив я виявила Дору. Вона сиділа на подушках і гірко плакала.

Навряд чи вона тепер коли-небудь зможе претендувати шлюб з високородним чоловіком. Якщо взагалі вийде заміж.

— Чи не здається вам, що це було занадто? — почула я вкрадливий голос мого героя.

Обернулася. Отіс підняв тканинну завісу і спостерігав за Дорою, яка плакала. Але звертався безумовно до мене. Я перевела погляд на наречену й зітхнула.

— Краще б ви пов’язали своє життя зі зрадницею? — тихо зауважила у відповідь.

— Ні, але так ганьбити… — похитав головою чоловік.

Я подивилася на нього скоса. Брови похмурі, губи стиснуті. Він не знав жалості на полі бою, але жіночі сльози зворушили серце мого воїна. Даремно він це зробив. Сльози зрадниці не відрізнити від отрути.

— Вона була на відборі наречених для вас, Ваша Величність, — нагадала я, — знала, на що йшла.

— Коли я перемагаю ворога на полі бою, то не радію його смерті, — відбивав він.

Отіс не був зі мною згоден, та все ж продовжував тихо нашу розмірену суперечку. Він хотів пізнати істину — але не таку, яка б допомогла йому. Він хотів людської істини. Через призму непотрібних емоцій і почуттів.

— Ви так говорите, поки на полі бою не загинув ваш друг.

Отісу нічим було крити. Він лише похитав головою і сів назад у відведене йому місце. Тканина опустилася, знову створюючи невидиму стіну між нами.

Тепер я розуміла, чому смерть була визначена саме на відборі наречених. В Отіса було занадто м’яке серце щодо жінок.

На відміну від мене.

Тим часом у Божественному Палаці.

— Неймовірно, — на одному диханні видала Лаура і впала на ліжко.

Перед нею у величезній бульбашці виднілося все, що відбувалося в людському світі — на тій самій арені, де зараз стояли всі наречені. Дівчата, звісно, чудові — усі красуні, як на підбір.

— І суккуб став Айлоном, я в шоку, — хихикнула богиня, — може допомогти бідоласі? Послати їй якогось хлопця?

— Навіщо тобі це? — ухнула спросоння Ніка.

Їй ці людські переживання були незрозумілі. Радість від перемоги — ось до чого звикла сова. А ниці бажання… Ніка навіть фиркнула від невдоволення.

— Ну як, — хмикнула дівчина й закусила палець грайливо, — уяви як це бідоласі, ніколи не знайти собі чоловіка!

— От нехай Айлон із нею і розважається, — засунула дзьоб у пір’я пташка.

Ця ідея припала богині кохання до душі — її очі загорілися, вона спокусливо облизнулася.

— А якщо я підмішаю щось Айлону? — навіть піднялася з ліжка Лаура. — І він не зможе встояти перед бажанням справді відвідати цю жінку!