Розділ 11.

Усе-таки попалася. Зробила глибокий вдих, видих і розвернулася до дівчини з променистою усмішкою.

— Ніяк ні, — я розвернулася до Кірісси обличчям, руки завела за спину, — прогулююся красивим палацом.

І рукою махнула в бік абсолютно непримітної стіни. Навіть із деяким розчаруванням подивилася на неї. Ну, може для смертних вона незвичайна. Прокашлялася і знову подивилася на дівчину.

Наречена виглядала скептично — руки схрестила, брови підняла.

— Гуляйте не біля моєї спальні, будь ласка, — кинула вона, пройшла до дверей, штовхнувши мене плечем і зникла в кімнаті.

Я ще з хвилину постояла на місці, розчаровано розглядаючи спорожнілий коридор. Щось було не так із Кіріссою, але я впритул не розуміла що. Задумливо потерла підборіддя. Спробувати зайти, коли вона гулятиме з Отісом? Але це якраз найнебезпечніший момент, коли мені б не залишати мого героя…

Ні, краще підгадати час протягом дня. Можливо, попросити Айлона допомогти.

Я обернулася — коридор усе ще стояв порожній, і я наважилася на вилазку сусідньої від Кірісси кімнати. Часу в мене було небагато, оскільки я навіть не знала, чию спальню обшукую. Насамперед кинулася до тумбочки, але там були тільки нічні приналежності. У шафі? Відчинила дверцята, за якими ховалися мільйони шарів сукні.

Я рухала дерев’яні перекладини одну за одною, але нічого, крім одягу, не знаходила.

— Та де ж ти, — шепнула самій собі, коли побачила щось блискуче на підлозі.

Нахилилася і взяла в руки невеличку блискітку. Камінь.

— Бурштин? — здивувалася я, розглядаючи його з усіх боків.

У коридорі почувся шум. Хтось наближався сюди, і я злякано притулилася до підлоги. Вдих. Кроки наближаються. Видих. Сховатися? Під ліжком? Ні, занадто мало місця. У шафу?

Вибору не було, я швидко прошмигнула всередину і притиснула бурштин до серця, щиро сподіваючись, що він не був нічим не звичайним — а значить і таємнича наречена не потягнеться на його пошуки.

— Ну й наречені тут зібралися, — буркнула дівчина і втомлено плюхнулася на ліжко.

Я її навіть розуміла певним чином. Конкурентки в нас, м’яко кажучи, не цукор. Але сюди ж і не за дружбою приїжджали? Чому дивуватися?

— Правитель Фери, ха? — раптом вимовила наречена, і я нагострила вуха.

Може дівчина, що любила розмовляти сама із собою, просто зараз би видала мені свій підступний план, який я б швидко зупинила? Скільки б нервів і часу зекономила! Я притулилася до щілини шафи, але змогла розгледіти тільки колір волосся дівчини. Світле. І руки начебто тонкі, худі, але ні обличчя, нічого більше побачити не змогла.

Дівчина ще якийсь час лежала на ліжку, поки я, стомлена очікуванням, ледве не заснула. Почала пристойно клювати носом, коли почула звук грюкнутих дверей — наречена вийшла з кімнати.

Ну нарешті!

Я майже вилетіла слідом за нею, переконавшись, що в коридорі вже нікого не було. У вітальні теж стояла тиша — значить наречені розбрелися по своїх спальнях.

Мені нічого не залишалося, окрім як наслідувати їхній приклад.

Уже в себе в спальні я зробила ще одне відкриття — у мене були зайві двері. Не ті двері, що вели у ванну й не в коридор — вони були замкнені, і скільки б я не смикала ручку на себе, вони не піддавалися. Я вирішила обійти свою спальню зовні, щоби побачити, хто зі мною сусідив.

Чомусь у мене в голові стояла ідея, що це кімната служниці або дитяча, або якась бібліотека. Я зовсім не подумала про те, що хтось міг перебувати в мене за стінкою.

І цим кимось був Отіс.

Він лежав на бордових покривалах, закинувши руку за голову. Чоловік мирно спав: його повіки тремтіли, груди повільно здіймалися від сплячого дихання. Я завмерла, розгублена від побаченого.

Перше — Отіс спить по сусідству?! Тобто я буквально можу стати свідком його вбивства? Чи навпаки, саме це мені на руку, адже я зможу зупинити цей бешкет вчасно? Якщо встигну… Але таке сусідство було добрим знаком.

Друге — чому покої Отіса ніхто не охороняв? Ні Мея, ні варти, ні навіть якогось виноносця на худий кінець. Нікого. Я змогла увійти, та й навіть зайти всередину мені не становило б жодних труднощів. Бери кинджал та закінчуй із пророцтвом старої бабки. Він же правитель!

І, нарешті, те, що ошелешило мій, далекий від мирного життя, мозок — Отіс спав без сорочки. І я могла з пожадливістю розглядати всі його м’язи, усі шрами, що були свідками наших перемог.

Як же важко було змусити себе відступити, щоб зачинити двері. Я майже не рухалася.

— Ви так і будете там стояти? — раптом тихо вимовив Отіс.

Це було адресовано мені. Не встигла я моргнути, як Отіс розплющив очі й подивився на мене хижо. У його погляді не було нічого доброго.

— Вибачте, я думала це… — пролепетала я, але закінчити не встигла, мене перебили.

— Ви думали, що я сплю і хотіли вбити мене, чи не так?

— Ні, що ви, — позадкувала, — як можна!

— До мене донесли чутки… — чоловік одним ривком підвівся з ліжка й підійшов ближче.