Розділ 9.

Ми йшли в тиші деякий час. Кірісса на мене злилася, а мені не було абсолютно ніякого діла до дрібної сошки, що вирішила перейти мені дорогу. Навіть більше — саме цю сошку я почала підозрювати насамперед. І той факт, що я могла зараз побачити, у яку кімнату вона б заходила, зіграв мені тільки на руку.

Але до кімнат ми дійти не встигли. Дзенькіт келихів і заливистий сміх з однієї з віталень млосно натякав, що всі наречені зібралися саме там. Не змовляючись, ми з Кіріссою пройшли всередину кімнати.

Між колонами сходами вниз вела вітальня Тисячі Килимів. Це був не її буквальний опис — декору тут було суттєво менше, проте то тут, то там лежали невеличкі квадрати і смуги тканини. Усі вони були виткані з дороговартісних полотен майстринями. У глибині кімнати стояв стіл із перевернутою шахівницею — мабуть, у когось здали нерви під час чергової гри.

Наречені сиділи невеликими групками просто на підлозі в оточенні подушок. Побачивши нас, вони стихли — і поглянули з цікавістю.

Головне, що я помітила — усі дівчата були однотипними. Світловолосі з величезними очима й осиною талією. Від усіх відрізнялися троє. Четверо разом зі мною і моїм волоссям кольору світлої міді.

Одна дівчина сиділа віддалік і ховала розкосі очі. Значить прибула зі сходу. Іноземки — перші претендентки на замах на Отіса.

Друга дівчина теж привернула мою увагу темним, як ніч волоссям. Вона дивилася на мене випробовувано, злегка задерши носик, але все ж погано приховуючи інтерес. Все-таки, я відрізнялася від більшості «однакових» наречених, до яких Кіріссу теж можна було віднести.

І, нарешті, третя дівчина сиділа найближче до мене, але на відстані від інших наречених. Вона з неприкритим задоволенням наминала місцеві десерти. І відмінною рисою цієї дівчини були її форми. Попри очевидну красу й шарм, вона відрізнялася від інших.

Я була четвертою в цьому списку. Усі інші — ніби вийшли з однієї сім’ї.

— Дівчатка, дівчатка, дівчатка, здається, саме час нам почати, — почувся грайливий чоловічий голос позаду, і я обернулася.

Святий гнів Дієвса, це як розуміти?! До нас у зал ледь прикритий білосніжною тканиною із золотими кліпсами, з усім відомою оливковою гілочкою у волоссі йшов Айлон. Мій брат.

Сказати, що я обімліла — це нічого не сказати. Він же, гад, поводився природно. Щось хихикав, про щось запобігливо базікав із дівчатками й максимально привертав до себе увагу.

Я чемно посміхнулася, але брова сіпалася.

— Вибачте, чи можу я з вами поговорити? — вклонилася цьому позорищу, щиро дивуючись, чому я взагалі маю підігравати.

З іншого боку, я б не заволала на всю вітальню, що сюди зайшов сам бог краси, аби пофліртувати з дівчатами, а впізнала я його, бо народився він на кілька років пізніше за мене!

Айлон подивився на мене з легким обуренням, одну брову вигнув і окинув таким поглядом, ніби з ним комашка розмовляла. Цокнув і закотив очі.

— Тільки швидко, дівчинко, — і махнув іншим претенденткам на прощання.

Ми відійшли вбік, й Айлон миттю схрестив руки на грудях.

— Послухай, люба, відверто кажучи, у тебе шансів ну дуже… — подивився мені нижче шиї, — мало. Тож що б ти мені там зараз не запропонувала…

— Я приб’ю тебе, придурок доморощений, — з ідеальною посмішкою проричала, — пір’ячко ротом поросле повисмикую, гілки твої когутські четвертую, винишко твоє трекляте цукром засиплю, щоб усі від божественного до смертного знали, що вино Айлона — найгірше створене за всю епоху світобудови.

— Фінно, це ти чи що? — округлив очі мій брат.

— Ще голосніше крикни про це, щоби батько точно сюди з’явився, — зашипіла на нього. — Якого біса ти тут забув, окаянний?!

Айлон миттю озирнувся — чи не підслуховував нас хтось, і поплескав мене по плечу, щоб я безмовно рухалася за ним. Ми пішли в сусіднє приміщення, яке брат щільно зачинив, попередньо переконавшись, що ніхто не бачив, як ми туди зайшли.

— Я тут розпорядник на відборі наречених, — тихо сказав він, — до мене часто звертаються смертні по допомогу. Твоєму герою я не міг відмовити.

Це ж треба, щоб Отіс звернувся саме до нього! Адже Айлон майже ніколи не погоджується на такі заходи. Якби тільки Отіс не попросив його, якби тільки йому не прийшла ця ідея в голову…

Мабуть, коли я стерла в нього одні думки, інші нав’язливою мухою почали насідати щодня. Якось звучить так, ніби батько мав рацію. Поки я не втрутилася, усе було краще. До речі про нього.

— Батько знає? — цокнула я.

— Не знаю, я йому не говорив, — знизав плечима Айлон, — Фі, ти ж начебто під домашнім арештом. Ти-то що тут робиш? Ще й у такому, — він оглянув мене прискіпливо, — вигляді.

— Це дуже довга історія, — розповідати всі секрети йому не хотілося — ще розтріпає комусь, або батькові, прости-всемогутній, — ти користуєшся божественною силою?

— А чому ж ні?

— Не користуйся, — майже на ноги йому наступила, так загрозливо хотіла виглядати, — батько не знає, що я тут, і воно так і має залишатися, ти мене зрозумів?

— Та зрозумів, зрозумів, — пирхнув Айлон і вже майже було пішов, коли я з усієї сили стукнула по дверях, перекриваючи йому вихід.