Розділ 8.

Мої очі надто радісно блищали, поки Мей проводжав до моїх покоїв. Вони опинилися в окремій від усіх наречених частині палацу з очевидних причин. Мене не планували приймати із самого початку.

— Про що тільки Отіс думає, — бухтів собі під ніс його слуга і друг, поки тягнув на спині мої валізи.

Мені щиро було шкода його в цей момент. Лаура поклала у валізи все, що тільки могло мені знадобитися. Нести це на горбу було завданням не з простих, особливо для смертного, який навіть битви не бачив…

Я могла б йому допомогти. Полегшення ноші — дуже слабка магія, ледь вловима навіть для батька. От тільки сенс? Мею не скажеш про це, тобто бурчати й обурюватися моїй присутності він буде, як і раніше.

Ні, шляхетність занадто дорога нині.

— Ваші покої, кюрія, — видихнув він і відчинив двері в кімнату, яка була облаштована… прийнятно.

Ліжко було центральним осередком комфорту — широке, з білосніжними бортами й таким самим балдахіном, накинутим на дерев’яні бруси. Поруч стояло широке крісло й пуф — мабуть, для прислуги. По кутах кімнати цвіли зелені рослини. З прикрас — мережані стіни з божественними мотивами. Чи варто говорити про мінливість долі, що зображена скрізь була саме Лаура? Лаура з німфами, Лаура в саду, Лаура з Дієвсом. Мене тут не було. Може воно й на краще, звісно — менше ризиків, що хтось порівняє зображений лик і моє справжнє обличчя.

Але осад усе одно залишився.

— Тут так багато богині кохання, — вирвалося в мене.

І нелюдським, і навіть небожественним зусиллям волі придушила бажання скривитися.

— Це не гостьові покої, кюрія, тут традиційно жила коханка короля, — пирхнув Мей.

Тобто тут… І навіть Отіс?…

— І давно… кхм, вони вільні?

Мей зиркнув на мене з-під лоба й поплентався до виходу. Мені навіть здалося, що він вирішив не відповідати, коли біля самих дверей хлопець обернувся і буркнув:

— Як бачите, зараз — так.

І на цих словах він вийшов із кімнати, щільно зачинивши за собою двері. Легше від репліки Мея не стало анітрохи. Мій герой має думати тільки про битви, а не про всякі… Їдко подивилася на лик своєї сестри. Ось про те, на що спокушає Лаура, Отіс не повинен думати взагалі.

Трохи заспокоївши зворушливе серце, я почала обстежувати кімнату. У тумбах по різні боки ліжка я не знайшла нічого, шафи теж були порожні. На столі біля виходу стояв глечик із водою, який після ретельної перевірки теж виявився чистим. Слідів отрути не виявлено.

Значить сюди руки фальшивої нареченої не доходили.

Пошуки слід було продовжити. Я вийшла в коридор і прислухалася — нікого в західному крилі не спостерігалося. Гостьові покої знаходилися в східній частині палацу, але я навіть приблизно не могла припустити, де всі наречені зустрічалися. Імовірно, у якійсь вітальні, але їх було занадто багато, щоби перевіряти їх усі.

Можна було б ризикнути й зазирнути одразу в одну зі спалень… Вибору особливо не було, тож я рушила вперед уздовж золотом і мармуром прикрашених стін. На багатьох картинах, що висіли між проходами, зображувалися битви, де Отіс командував військом.

Я з гордістю розглядала їх, помічаючи точність художнього пензля. Мені були відомі всі ці битви. Я завжди стояла по праве плече від мого героя — тут, під Голіаною, коли ворожі воїни нас оточили. І навіть тут — я задивилася на фреску біля сходів — де Отіс прикрасив своє тіло зеленню і брудом, щоб непоміченим пробратися в стан противника.

Я продовжувала йти й милуватися, а від того не помічала, що відбувалося навколо. І врізалася в невисоку дівчину, яка розглядала все на всі боки так само як це робила я.

— Прошу мене пробачити, — тут же вирвалося в мене.

Дівчина, що стала жертвою нашої спільної неуважності, впала на підлогу й потирала забитий бік. Її русяве волосся хвилями розсипалося по плечах. Я подала їй руку, щоб допомогти встати, і дівчина підняла на мене очі.

Мурашки пройшлися шкірою, досягнувши крижаної точки в районі сонячного сплетіння. Я знала цей погляд. Це була та сама дівчина, на яку Отіс дивився в залі переговорів — та, що привернула мою увагу надмірно пронизливими очима. Ніби в душу дивилася.

Теж наречена?

— Це ви мене вибачте, я задивилася на всю цю палацову розкіш, — чемно усміхнулася вона, — не вважайте за грубість, я — Кірісса Мілоська, одна з наречених на відборі Його Величності.

Я видавила із себе посмішку, щоб не здатися грубою. Чудово. Мало того, що ця панянка від самого початку викликала в мене неприємні відчуття, так ще й ім’я носила, яким часто іменували Лауру.

— Приємно познайомитися, — я злегка примружила очі, зображуючи щирість, — я — Фелісія Кехрімпарі.

І ми вороги. Або конкурентки. Або, скоріше й чесніше було б сказати, я мріяла, щоб на цьому відборі нікого більше не було, а отже ніхто б не зміг загрожувати життю мого героя. Але це все говорити дівчині не варто було.

— Я теж наречена, — трохи підібгала губи.

— Що ж, тоді переможе найсильніша? — нітрохи не зніяковіла Кірісса і спробувала пройти мені за спину — у бік королівських покоїв.