Розділ 6.

У Палаці я чудово орієнтувалася. Скільки разів уже була тут! В очах блиснув блиск азарту, я навіть облизнулася від задоволення. Адже я жодного разу не була тут в образі смертної. Жодного разу не показувала свого обличчя, а тому могла сидіти, стояти, де завгодно — і ніхто не знав.

Крім батька. На жаль.

Пробігла поглядом уздовж того самого столу переговорів, де зазвичай сидів мій Отіс. Не сьогодні. Навіть камін розведений не був — отже, найближчим часом він тут не з’явиться. Спальні його виходять на південний бік, але рухатися туди якось… у стилі Лаури, але не у моєму.

— Кюрія, я прошу вибачення, можу вам якось допомогти? — до мене підбіг слуга.

Я обернулася. Точно. Я не наймудріша й не божественна тут, я — звичайна кюрія, яка прибула з дуже далекої країни. Моргнула кілька разів, щоб зосередитися на обличчі чоловіка.

Воно майже ховалося за кучериками, дарма, що обруч носив на лобі.

— Я прибула на відбір наречених, — відповіла, і голос мій прокотився луною вздовж стін.

Треба б контролювати себе й говорити тихіше — надто сильно привертаю до себе увагу.

— Кюрія, на жаль… — почав було слуга, коли моє серце завмерло.

Я почула кроки, почула той самий подих — відчула наближення того, кого бачила і знала весь цей час. Підняла руку вгору, зупиняючи слугу від дурниць, що ледь не вирвалися з його рота, і подалася вперед до сходів, звідки спускався він.

Отіс.

Зараз він пояснить цьому слузі, що той — безсовісний дурень, якого ще і треба відшмагати за таке грубе поводження з високопоставленою гостею.

Отіс перемовлявся з Меєм і виглядав украй спантеличеним, коли запримітив мене.

— Добрий день, хто має честь відвідати мій Палац?

Скривилася. Зазвичай такі слова вилітали з моїх вуст. Прокашлялася і вклонилася, я все ж таки перед королем:

— Здоров’я Його Величності та процвітання Фері, — піднялася і зустрілася поглядами, але не побачила в них нічого, окрім байдужої нудьги, — мене звати Фі… — прикусила язик, — Фелісія Кехрімпарі*, я прибула з далекої країни на південний захід звідси. Мій батько, король моїх земель, відправив мене на відбір наречених до вас, Ваша Величність.

____________________
*Κεχριμπάρι (кехрімпарі) з грецької — бурштин.

І ще раз поклонилася, згідно з місцевим етикетом. Ми з Лаурою прикинули, що мені потрібно було «походити» з дуже далеких земель — тих, де сам Отіс не бував і не був зацікавлений. Й обов’язково я мала бути принцесою, щоб у мого героя не було проблем із прийняттям такої нареченої на відбір.

Загалом уся історія була продумана до дрібниць і деталей, тож я спокійно чекала, коли Отіс усміхнеться, розквітне почуттями до своєї богині — тобто дівчині на відборі — і я зможу зайнятися розслідуваннями.

— Наречених для відбору вже набрано, ви запізнилися, кюрія, — кинув він і пройшов повз мене.

Я навіть похлинулася від несподіванки. Він… не впізнав мене! Ні, звісно, Отіс ніколи й не бачив мене, та й ми спілкувалися здебільшого через духовний зв’язок, який і голос спотворює, і взагалі. Але він же мій герой, він мав відчути! Як байдуже Отіс пройшов повз! Як наплював на те, що дівчина прибула з далеких земель спеціально для нього! І не якась проста дівчина — його богиня!

Про що він, звісно, не знав. Повторила собі це кілька разів, намагаючись не брати байдужість близько до серця. Але гордість уже була уражена.

План наближався до провалу. Потрібно було зупинити Отіса будь-що-будь — і переконати залишити мене. Ех, треба було слухати Лауру й додати форм там, де їх не вистачало! Тоді б точно не пройшов повз.

Заскреготіла зубами.

— Я допоможу вам віднести речі на вулицю, — підбіг той самий слуга до моїх валіз, коли я коротко зиркнула на нього.

Як уміла. Вселяючи жах. Бідолаха аж стиснувся і відповз убік.

— Ваша Величносте, я чула, ви — майстер гри в шахи. Пропоную парі. Я обіграю вас — і ви приймете мене на відбір наречених.

— Як смієш ти, безсоромна, пропонувати парі великому правителю?! — спалахнув Мей.

Я лагідно усміхалася і навіть не дивилася на вірного друга мого героя. Бо одне я знала напевно — Отіс був найкращим у цій грі серед людей. От тільки я — не людина.

Отіс підняв руку й зупинив Мея, розвернувся до мене з лукавою посмішкою на губах.

— Мею, негоже так розмовляти з гостею. Люба Фелісіє, — очі його блиснули, — чи знаєте ви, що на цій землі немає людини, яка змогла б обіграти мене в цій грі?

Я вклонилася, погано приховуючи захват.

— Я не із цих земель, тож наважуся ризикнути, — і все ж усмішка не сходила з моїх губ.

Нарешті! Нарешті я зловила це єднання з моїм героєм, можу бачити, як він дивиться на мене з тією самою грайливою іскрою. Усе, що було до цього, тепер здавалося якимось непорозумінням.

— Що буде мені натомість? — запитав Отіс.

— Вибачте?

— Якщо я виграю, — пояснив він, — що ви можете мені запропонувати? Інтерес має бути взаємний. Ви граєте заради участі у відборі. А мені яка користь?