Розділ 3.

Я міряла кроками кімнату. Вмоститися на одному місці було практично неможливо. Та і як тут сидіти, коли моєму Отісу, можливо, загрожує смертельна небезпека?

— Хіба ти не збиралася підзарядитися, повернувшись із поля бою? — сова дивилася на мене з не властивим їй нетерпінням.

Мабуть, мої ходіння туди-сюди її добряче дратували й заважали відпочивати.

— Та сенс мені тут відпочивати, — сказала на видиху, — якщо Отіс загине, то мені ці сили не потрібні!

— Знайдеш іншого смертного, проблем-то, — навіть очі заплющила від невдоволення.

Іншого смертного мені не знайти — не такого ідеального, сильного, стійкого духом. Отіс не боїться нічого, коли йде до своєї мети — саме тому вже зараз про нього складають легенди барди. Де я знайду такого ж сміливця? Ні, виключено.

— Може, це все ж таки була не провісниця… — зовсім засмутилася я і впала на ліжко.

— Є тільки один шанс перевірити.

— Який? — з надією я подалася вперед.

— Подивитись, загине твій герой чи ні, — ухнула сова і вмостилася на дивані зручніше.

Зрадниця. Їй би тільки про сон і думати. Звісно, легко бути вісницею перемоги — просто з’явилася, коли я гримнула, і все. А щоб ця перемога була на носі, потрібен герой. Куди ми без Отіса?

Треба діяти. Вирішено.

— Піду подивлюся що з ним, — я зістрибнула з ліжка й попрямувала до дверей.

— Дієвс не схвалить, — прокоментувала сова, але зупиняти мене не стала.

Просто загорнулася у своє пір’я і заснула.

Здоровий глузд у словах моєї совушки був — батько точно мене покарає, якщо дізнається, що я знову втекла до людей. І ще гірше — втекла, щоб вплинути на їхню долю, передбачену провісницею. Тому треба зробити все, щоб не попастися йому на очі.

Або ж… Хитра посмішка з’явилася на моїх губах. Я демонстративно вийшла до зали, де зазвичай сидів мій батько. Та ще й волоссям так блиснула, що не помітити він мене не міг.

— Фінно! — прогримів його голос, а я ледь стримала переможний вигук — не в присутності Ніки буде сказано.

— Так, батьку? — обернулася і підняла брови.

— Куди ти зібралася, дочко моя? — говорив спокійно, а в очах плескалася лють. Як посміла я не послухатися його так скоро?

— Я чула в горах знову дзижчать бджоли, прийшла пора збирати мед, — і віями змахнула.

Більше за жінок і вино батько любив мед — як старий ведмідь. І лютий такий самий. Йому б точно він підійшов у вигляді супутника, та ось боюся, сказала б таке й пізнала б гнів того самого хижака.

— Ах, — лють в очах Дієвса вщухла, поступаючись місцем нетерпінню, — тоді поквапся, Фінно, не годиться йому просто так стояти.

Я і поквапилася… от тільки перед тим, як піти в гори, я планувала до Отіса. Про що батько не запитав — а значить я мала всі підстави йому про це не говорити. Із цими думками я вибігла на свіже повітря, вбираючи грайливі сонячні промені у свою шкіру.

Боязно озирнулася — чи ніхто не підглядав? І пірнула за хмари вниз, змушуючи дощ летіти за мною слідом.

Вітер бив в обличчя, коли я з ледь помітними краплями спускалася на землю. Крапля за краплею переслідували кожен мій крок. Сподіваюся, веселка не проступить — тоді батько запідозрить недобре.

Вдалині блищали дахи будинків Фери, а в центрі міста, наче найкрасивіша статуетка, стояв Палац правителів. Ідеальної форми він повторював сонячний диск, приховуючи людей під монолітними укриттями. Між колон розташовувалися фігури богів, виліплені з глини.

Моя теж тут була — безбарвна й безлика вона завжди змушувала мене кривитися. Лаура довго потішалася над моїм «образом». Їй присвячували статуї тільки з дорогоцінним камінням.

У Палаці я прийняла невидимий лик і прослизнула в головний зал нарад. Стіни, пофарбовані в червоний, слугували обрамленням основного символу — столу, за яким збиралися правителі та радники. Отіс сидів на Розділі. І він був не один.

Я обережно визирнула з-за колони, але поруч із моїм героєм сидів тільки Мей — його вірний слуга. Полегшено видихнула і вийшла з-за укриття. Побачити мене вони обидва не могли.

— Скільки битв минуло, Мею, — про щось розмірковував Отіс, понуро повісивши голову, — а повертаюся в порожній будинок. Розумієш? Ніхто не чекає на мене після битви.

Я чекаю.

***

— У вас стільки слуг, Ваша Величносте, що, право… Ви ніколи не буваєте самі. — Юнак мав молодий і свіжий вигляд, його погляди ще були наївні. Він не бачив ніколи битви, а тому не знав ризику своїм життям.

— Це не те саме, мій друже, — хмикнув Отіс, — але часу знайти відповідну наречену зовсім немає. Ось, — він махнув рукою на стіл, — сьогодні прийшло. А мені й дивитися нудно.

Я із цікавістю підійшла до столу. На ньому були розкидані портрети різних дівчат — і білявок, і чорнявих, з пишними формами й тонкими, немов прутик. Одна привернула мою увагу своїм поглядом. Надто живим він був, пронизливим.

Ближче подивитися не встигла — Отіс потягнувся до портретів, і я відійшла.