Розділ 2.

Я зайшла в кімнату і плюхнулася на величезне кругле ліжко, оповите найм’якішими тканинами — настільки повітряними, немов це були самі хмари. Закинула ноги догори й дивилася на те, наскільки маленькими були мої пальчики. Моя нога легко б помістилася в долоні Отіса.

— Фінно, знову мрієш? — залетіла моя вірна сова Ніка в кімнату.

Я зиркнула на неї і перевернулася на живіт.

— Чула про нещодавню битву під Голіаною?

— Гнів Дієвса гуркотів так сильно, що я думала ще місяць не побачу тебе в домі, — Ніка змахнула крилами і приземлилася на спинку стільця, що стояв біля вікна.

Пильні жовті очі впилися в мене. Я знизала плечима.

— Пробачив, — й усміхнулася, — між нами, воно того варте. Яка була битва! Ах, Ніко! — перевернулася знову на ліжку й захоплено обійняла подушку. — Як билися браві чоловіки! Як Отіс їх надихав! Як присвятив перемогу мені, ах, Ніко, до чого ж приємне це тепле відчуття в грудях.

— Гординя?

— Азарт від битви, — зиркнула на неї примруженими очима.

Ніка хоч і була вісницею перемоги, але самі битви не любила. Навпаки, вона вважала перемогу в тій битві, яка взагалі не починалася. Мені її не зрозуміти.

Нашу бесіду перервали стуком у двері. Не батько — він би просто увірвався в кімнату. Лаура та Айлон теж манерами не вирізнялися. Ні, це хтось ззовні Палацу. Судячи з акуратного, майже ніжного торкання кулачка по поверхні — не бог.

Я встала з ліжка, розчесала пальцями волосся і поправила довгу білу сукню, що збиралася на дві кліпси на моїх плечах. Пересіла на диван.

— Увійдіть, — поважно кинула я і сперлася на підлокітник дивана.

Ніка сиділа позаду мене.

До кімнати увійшла, згинаючись у три погибелі, стара жінка. Вона була страшенно негарною — довгий ніс, бородавка на кінчику, волосся злипле і кольору брудної сивини. Одяг жінки був чистим, але від того не більш охайним.

Якби на моєму місці була Лаура, вона б уже скривилася і погнала стару каргу геть. Богині краси таке каліцтво бачити було б огидно й певною мірою образливо. Але така поведінка недалекоглядна — що, втім, типово для моєї сестри. Я не знала козирів невідомої, а тому вирішила зіграти в її гру. Раптом вона прикидається смертною, а насправді — богиня?

Я доброзичливо усміхнулася.

— Ласкаво просимо в оселю богині мудрості, чим можу допомогти тобі?

— Я б сказала, та в роті пересохло, — прохрипів старечий голос.

Тут я вже була не впевнена, чи була це жінка взагалі — настільки низьким здався мені її голос. Змахнула рукою і перед гостею з’явився кубок із вином. Непоганим вином, треба сказати, Айлон особисто мені його рекомендував.

Жінка пригубила напій — очі її округлилися, і вона припала до склянки з такою жадібністю, що я почала сумніватися у своїх припущеннях. Може випадково забрела сюди? Я насупилася.

— Дякую, о велика Фінно, — відклавши кубок, вклонилася жінка. Чолом торкнулася підлоги.

— Навіщо завітала, мандрівниця, і куди ведеш шлях свій? — у голосі звучало трохи більше невдоволення, ніж я розраховувала, що не сховалося від гості. Очі її блиснули, але на ображену вона схожа не була.

Радше на ту, що намагалася мене прочитати. Мене. Богиню мудрості й хитрості. Курям на сміх.

— Мій шлях веде так далеко, що навіть сам Дієвс про такі краї не знає, — не підводячи очей почала жінка.

Вона погойдувалася і хиталася, ніби їй було важко стояти. Я видихнула. Ні, вона точно не богиня. Та й дурниці якісь несе — як це краї, про які не знає Верховний бог? Просто хвора жінка забрела на самий верх гір.

Я змахнула рукою — і за гостею з’явився стілець, на який вона з вдячністю присіла. Перевела дух.

— Ви напоїли мене вином і влаштували зручно, о наймудріша, — вклонилася жінка, — я не можу не відплатити вам добром за це.

Вона замовкла, але і я не збиралася нічого говорити. Що могла запропонувати мені та, кого навіть ноги не тримали?

— У мене немає імені — немає роду й не буде племені. Я звичайна смертна, о мудра, і все ж у моїх руках влада над богами. — Знову жінка припинила говорити, намагаючись прочитати мою реакцію, але нічого, крім спокою не побачила. Продовжила: — я — провісниця долі. Те, як я бачу — це те, як усе буде.

Усе ж таки не звичайна жінка. Я кивнула своїм думкам — правильно зробила, що прийняла її з привітністю. Утім, усередині з’явився осад розчарування. Мої очікування про неї були дещо перебільшеними. Ходили чутки про неземну красу й богиню — а не про смертну з бородавкою на носі. Але яке мені діло? Доти, доки вона хоче виголосити пророцтво, я слухатиму.

Зараз скаже, що мій Отіс стане великим воїном, уб’є Голіану і принесе вічну славу Фері. Буде правителем земель і визволителем від усяких тварюк і монстрів. Я проти волі усміхнулася.

— Бачу вам до душі мої слова, богиня, — знову вклонилася жінка, неправильно витлумачивши мою реакцію, — зазвичай мене зустрічають із гнівом і женуть ціпками, але ви були такі добрі до мене. Я скажу більше, ніж збиралася, о мудра. Ваш доблесний воїн і обраний герой Отіс…