Розділ 1.

Гул битви оглушує. Ти стоїш попереду всіх із гордо піднятою догори рукою. Надихаєш своє військо, поки сонце заграє із золотою бронею на твоїх грудях. Тканинний плащ прикриває плечі, але навіть так значні м’язи визирають з-під одягу.

Ти навіюєш страх ворогам і захоплення — союзникам.

Я стою по праве плече від тебе — дивлюся з непідробним захопленням на те, яким героєм ти став. Таким, про якого я мріяла все своє життя. Ідеальне втілення сили, хоробрості та чистоти намірів.

— Ви готові, воїни?! — темні кучері неслухняно розтріпалися на голові.

Військо мчить уперед, списи напереваги, щити по лівий бік. Твій вірний меч, викуваний у божественному ковадлі, висить на стегні.

М’язи на спині напружилися, коли ти заніс спис, щоб кинути вперед у темну хмару. Відстань непристойно величезна — майже сто метрів. Ти сподіваєшся влучити в коня ворожого ватажка — поспішити його й перемогти в чесній битві на мечах. Але так далеко?

Я підходжу ближче й торкаюся білосніжною, майже прозорою рукою твоєї спини. З того боку, де ти ось-ось завдаси удар. Я допоможу, мій герою.

Мить, заносиш спис і кидаєш якнайдалі. Окрилений божественним благословенням він летить сильніше — настільки, що влучає точно в ціль. Ти захоплено кричиш і дістаєш меч.

— За богиню Фінну! — гукнув своїм воїнам.

Я лише лагідно усміхаюся цьому. Новий день і нова перемога на мою честь.

***

Після такої приємної битви я, нарешті, повернулася в Божественний Палац. Білосніжний камінь відбивав сонячні промені — і жодної тріщинки тут не могло з’явитися, стій будівля хоч п’ять, хоч сто років. Я торкнулася холодної поверхні. У ніс вдарив знайомий гірський аромат.

Ніколи не любила це місце, але тільки тут мої сили відновлювалися.

— Батьку, я вдома! — вигукнула й заплющила очі.

— Як смієш ти, дочко моя, втручатися в справи людей?!

Його голос гуркотів на весь Палац, і я мимоволі стиснулася. Зізнатися чесно, втручалися всі. Просто не всіх ловили за руку — а на деяких і зовсім дивилися крізь пальці. Це як рулетка. Ніколи не вгадаєш, у якому настрої він сьогодні.

— Я всього лише трохи сил додала воїну, — пискнула зі свого кутка.

— Трохи?!

Батька ніде не було видно, але це не означало, що він не дивився на мене. Я відчувала його присутність. Різко обернулася.

Батько стояв позаду, схрестивши руки, і хитав головою. Сиве волосся розсипалося по його плечах, а проникливі очі вивчали мене з нерозумінням і навіть осудом. Золоті браслети на плечах переливалися кольорами веселки.

— Фінно, спис полетів через усе поле. Де це бачено, щоб людина так могла? — запитав він уже тихіше, але ні трохи не спокійніше. Гнів світився в його блакитних очах.

Я схрестила руки. Нечесно! Мої сестри весь час роблять подібне, і їм усе, як із гуски вода. Ось тому вони так і виглядають — як гуски обидві, і носи величезні.

Але батькові всього цього я сказати не могла — одразу отримала б гнів Верховного бога, ізоляцію і позбавлення божественних сил на тиждень мінімум. Те, чого він чекав від мене, було простим.

— Вибач, батьку, я хотіла як краще.

Опустила очі і склала руки перед собою в примирливій позі.

— Фінно, ти справді думаєш, що я куплюся на це? Ти ніби богиня мудрості, а поводишся гірше за Лауру.

Від імені старшої сестри аж зуби звело. Але я трималася. Очі в підлогу, ручки схрестити і виглядати сумно. Хоч би як батько не знав, що це гра — а добре серце розчулиться.

Він важко зітхнув.

— Граєтеся з батьківською любов’ю, дівчатка, — нарешті вимовив батько, знову похитав головою і пройшов углиб зали, — щоби більше так не робила, зрозуміла мене?

— Звісно, батьку! — можливо надмірно радісно вигукнула я.

Він одразу ж обернувся і гнівно блиснув очима.

— Фінно… — майже проричав батько.

Я миттю опустила очі й повторила у вибачливій манері:

— Звісно.

А сама думала про те, що мого дорогого Отіса ніяк не могла залишити одного. Він — ідеальне створіння. Найкраще, що в мене виходило за останні роки.

Моя перша спроба знайти героя не увінчалася успіхом… Той, кого я вибрала, виявився лише марнословцем. Його, втім, забрав собі мій брат Айлон — він любить красне слівце.

Друга спроба була вдаліша, але от лихо — той чоловік народився в простолюдинів і так і не зміг здобути нормальну освіту. Стати героєм богині мудрості в нього не було шансів.

Й ось, нарешті, з’явився Отіс. Я усміхнулася своїм думкам.

— Є ще дещо, донечко, — раптом донісся до мене голос батька.

— М? — я не переставала усміхатися, згадуючи сильну спину свого героя.